Слава ЗСУ!

Крім того він був дуже стурбований та ледве утримувався від крику.

– Скільки? Скажи скільки таблеток ти ковтнула?

– Дві чи три… Не знаю, трохи висипалося в склянку з водою, я не чогось рахувала. – вона заледве поворушила губами, слова просто запліталися у роті, проте Макс відразу все зрозумів.

Тепер в його очах спалахнув невимовний страх, проте гнів також у них залишився.

– Що ти накоїла, я не дозволю тобі залишитися тут. Ти повинна повернутися до родини та друзів, подумай про них. Ти не зробиш цього… Я не допущу, щоб це сталося! – він почав говорити дуже тихо, напевно, щоб більше не полохати Ніку. Макс взяв її руку і притиснув до свого підборіддя. Джеліос стиснув її іншу руку. Ніка ніби була стиснута у тій бездонній прірві, що знаходилася між двома світами. І найстрашнішим було те, що вона могла залишитися у ній назавжди, навіть не потрапивши на жодну з сторін. Два світи могли зникнути кожної миті. Залишаючись тут, Ніка ризикувала втратити усе, просто залишитися ні з чим.

– Я не бажала, щоб все сталося саме так, пробачте. Я вважала, що зможу залишитися тут. – гарячі сльози ринули з її очей та потекли по щокам та підборіддю.

– Не плач, все буде гаразд. Тільки не здавайся, ти зможеш… думай про дім, батьків, Лору. – через сльози лице Джеліоса стало ще більш розмитою плямою.

– Я не хочу забути цей світ! Не хочу! – її голосний крик був сповнений відчаю. На їхніх обличчях також викарбувалася безвихідь.

– Повертайся, ти потрібна своїй родині. Повертайся, Ніка! Прошу тебе… – відчайдушно благав Макс.

– Ніка, насправді я хочу завжди пам’ятати тебе! – розпачливий голос Джела пролунав десь дуже далеко, в самих віддалених куточках її пам’яті. Їхні теплі руки вислизнули з її онімілих рук.

Дружба. Справжню дружбу ніщо не може зруйнувати… вона живе вічно. Сни відкрили для Ніки новий світ, сповненого цікавих та незвичних подій. Усе неспинним вихором вертілось у її голові, не бажаючи іти в небуття. Але в Ніки не було сили змагатися з науковим препаратом, який поступово відбирав у неї дорогоцінну пам’ять. Знаходячись на межі двох світів, вона зовсім не докоряла Максу та Джелу за таке рішення, тепер в якійсь мірі воно здавалося правильним. Залишився лише сум, який заповнював усю глибоку порожнечу, яка наближалася дуже швидко. Ніка прагнула, щоб цей сон ніколи не закінчувався, проте усе склалося зовсім не так, він завершився набагато скоріше, чим вона сподівалася.

Обличчя та голоси людей, яких вона так любила, зникали навіки. Яскраві спогади полишали її, просто розчинялися у думках, не залишаючи по собі ані сліду. З кожною довгою секундою, Ніка віддалялася від Джеліоса та Макса, разом із ними щезали всі її відчайдушні мрії. Усе змінювалося за одну безкінечну мить.

Вона знала, що віднині світ снів перестав для неї існувати, він назавжди стирався з її пам’яті.

Холод зникав, приємне тепло повільно огортало її тіло, в голові відчувалася якась незвична легкість. Ніка поверталася у реальність…

Розділ двадцять перший

Відчуття

– Ніка! – коли вона розімкнула повіки, її мати стурбовано схилила над нею бліде та знервоване обличчя з кількома дрібними зморшками на чолі та біля очей. Хвилясте каштанове волосся торкалося її тендітних плечей. Біля ліжка, міцно схрестивши руки на грудях, стояв її тато і ще якийсь худорлявий середніх літ чоловік у білому вигладженому халаті.

– Що сталося? – її приголомшили надміру спантеличені вирази їхніх облич. Якась раптова думка промайнула у набряклій голові. Вона вважала, що їх засмутили котрісь невтішні події. Але що саме змусило їх так хвилюватися? Зненацька Ніку почало нудити і вона швидко схватилася однієї рукою за живіт, а іншою прикрила рота. Чоловік у білому халаті відразу поворухнувся і підступивши до неї, провірив її пульс.

– Гадаю, її стан значно покращився. Хвилюватися більше немає чого, нудота і запаморочення скоро минуть. Звичайно, для більш детального обстеження краще було б поїхати до лікарні. – наполегливо висловився лікар і вибагливо поглянув на її батька, який відтягнувши рукави брунатного светра, щось ретельно обмірковував. У його волоссі вже почали з’являтися сиві смужки.

– Ні, не потрібно ніякої лікарні! – нажахано вигукнула Ніка, голосний крик прокотився по кімнаті та відбившись від стіни розтанув десь у повітрі. Ще змалечку, Ніка страшенно боялася цих закладів, лише згадка про них викликала у неї панічний страх.

Запала тривала мовчанка. Ніка все ще тримала долоню біля рота, а в її широко відкритих очах віддзеркалювався невимовний страх. Вона все ще не могла збагнути, що з нею трапилося. Адже в голові не було жодного спогаду про минулі дні. І це безсумнівно її лякало.

– Е… дякую, лікарю. – нарешті озвався тато, спершись рукою на спинку стільця. – Але ми не хотіли б лишній раз хвилювати дочку, нехай поки побуде вдома. Ви ж самі сказали, що її стан поліпшився. – впівголоса додав він, дивлячись на перекошене обличчя Ніки.

– Так, розумію. Це правильне рішення. Зараз їй потрібен цілковитий спокій. Гаразд, якщо необхідності в моїй присутності більше немає, тоді я полишу вас. Дзвоніть, якщо я вам знову знадоблюся, буду радий допомогти, зрештою це моя робота, – самовдоволено усміхнувся лікар і суворо зиркнув на розгублену Ніку, – А ти більше не роби дурниць. – вимогливо звелів він, взяв свою невеличку сіру валізу, що стояла на столі та вийшов з кімнати, тихенько зачинивши за собою двері.

– Дурниць? Що він мав на увазі? – Ніка не могла збагнути незрозумілих слів лікаря. В голові, щось легенько поколювало, вона потерла те місце вказівним пальцем.