Слава ЗСУ!

– Зенон та Даная прийшли попрощатися. Будь ласка не злися, ти значиш для мене дуже багато, я не бажав тебе скривдити. – м’яко мовив Макс і відійшов трохи вбік, волочачи Джела за собою, давши можливість Зенону та Данаї наблизитися до Ніки.

Даная була одягнена в білу куртку та фіолетові джинси, від легких поривів вітру її довге золотаве волосся розліталося навсібіч. На Зенонові було чорне пальто до колін та високі ботфорти, його довге, накручене на кінчиках, біле волосся робило його схожим на казкового героя.

– Ніка, мені не вистачатиме тебе, ти дуже хороша людина. Я рада, що ми подружилися, пробач я не можу… Я не вмію прощатися… Це так важко… Пробач! – Даная розплакалася не договоривши і кинулася до Зенона, той обережно пригорнув її до себе.

– Спасибі, що врятувала Джеліоса, він розповів мені все, ти чимало зробила для нас. Мені прикро за Аврею, я їй довіряв… та це вже не має значення. Пам’ятаєш розмову на даху? – на якусь мить Зенон заплющив попелисті очі, ніби намагаючись щось пригадати. На блідому чолі появилася маленька зморшка. Вітер розвіяв біляве волосся по напруженому обличчю. – Я справді проти тебе нічого не маю. Ти чудова людина… Мені жаль, що все так сталося. Не шукай у мені ворога, я завжди буду твоїм другом. До речі, нещодавно я зустрів одного хлопця – Тідея Спаркса, він передавав тобі «привіт». Також він згадував щось про відчайдушну лисицю та казав, що в нього все під контролем. Хоч я таки не зумів збагнути його слів… Прощавай, я вдячний тобі за все. – він сумно усміхнувся та поглянув на Ніку аж занадто таємничим поглядом, змісту якого вона таки не змогла осмислити. Можливо, це був просто прощальний погляд, або ж він міг означати щось набагато більше. Вона відповіла йому підозрілим та прискіпливим поглядом. Все ще обнімаючи Данаю, яка голосно ридала, притулившись обличчям до вже геть змокрілого коміру його пальта, Зенон лише стиснув плечима.

– Попіклуйся про Джеліоса, не дозволяй йому робити дурниць! – стурбовано кинула Ніка, голосно видихнувши повітря.

Джеліос зніяковів, проте не зронив ні слова. Він нерухомо стояв біля Макса спостерігаючи за ними.

– Про це не хвилюйся, я буду за ним наглядати. Ти ж мене знаєш! – не втримавши сміх, підморгнув Зенон, Джеліос скривився, але помітивши невдоволену реакцію Ніки, відразу змінив свій вираз обличчя. В його блакитних очах знову спалахнув сум.

Зненацька у Ніки запаморочилася голова, в очах потемніло, шлунок різко скрутився, ноги підкосилися. За мить вона опинилася на землі, над нею схилилося четверо розмитих силуетів.

– Що сталося? Ти вся тремтиш! – перелякано вигукнув Джеліос, підперши її голову своєю рукою. Якась тривала напруженість нестерпно повисла над ними. Безутішне обличчя Макса було охоплене неприхованою тривогою. Здавалося, він вже збагнув усю складність ситуації або лише здогадувався.

– Холод… Я не відчуваю ніг. – крізь зуби процідила Ніка, відчуваючи нестерпну втому. Її голос слабшав разом з її тілом. Блакитне небо завертілось над головою. Її хилило на сон. Хтось поклав на тремтячу Ніку теплу куртку, але навіть вона не змогла врятувати її від безмежного холоду, який змушував німіти її кінцівки.

– Що з нею?

– Що нам робити?

– Треба покликати Зака та Кору.

– На це не має часу. Ми мусимо діяти негайно!

Поблизу лунали спантеличені голоси.

Джеліос все ще теплими руками підтримував її голову, всі інші відійшли вбік. Макс Зенон та Даная сперечалися, як їй допомогти. Тепер вона чула лише окремі уривки їхньої напруженої розмови.

– Джеліос… – слабко прохрипіла Ніка, намагаючись розгледіти його обличчя через сіру пелену, яка находила їй на очі, але усе що вона змогла побачити були розмиті обриси з яскравими, блакитними цятками.

– Ніка, все буде добре. – схвильованим тоном сказав він, зі свистом втягуючи повітря.

– Якщо це станеться, я хочу, щоб ти знав…

Джеліос провів тремтячими пальцями по її обличчю.

– Цього не станеться! – у відчаї вигукнув він. – Навіть не думай про таке!

– Я зовсім не шкодую, що потрапила, до цього світу і зустріла тебе… Це був найкращий сон у моєму житті.

– Ні, не рухайся, тобі потрібно берегти сили. – розпачливий голос не вселяв у Ніку жодної краплі надії. Його міцна рука підпирала її схилену та ослаблу голову, час від часу легенько струшуючи листки, які вітер зривав з дерев і заплутував у її волоссі.

Чому вони так хвилюються? Якщо з нею щось станеться у її світі, то, можливо, вона залишиться тут. Назавжди… Принаймні, Максу спромігся це зробити, значить і у Ніки є бодай один шанс. На якусь мить темна пелена зникла з очей. Ніка поглянула вгору на блакитне осіннє небо та сірі чудернацькі хмари, що плавно рухалися по ньому, сподіваючись, що це буде не останнє, що вона побачить у цьому світі. Усе знову почало змішуватися, тому перед очима виникло якесь химерне зображення, що нагадувало порожнечу. Вона хутко заплющила очі, намагаючись уявити теплі кольори літа. В її не надто зосередженій уяві з’являлися високі зелені дерева з маленькими пташками, барвисті, тендітні квіти, блакитне озеро, поверхня якого нагадувала гладенький кришталь. Її так захопили чарівні образи в голові, що на мить Ніка навіть забула про холод та скручений шлунок, що докучали їй до цього.

Раптом, щось потрясло її за плечі, приваблива картинка неймовірного пейзажу відразу розтанула. Ніка обурилась, що дозволила своїй уяві втратити таку ідилію. Натомість перед нею постало розсерджене лице Макса.

– Як ти потрапила сюди, що ти зробила? Відповідай! – він був сам не свій. Його добрі зелені очі перетворилися на дві колючі крижини, які проникали у саме серце.

– Лише випила пару таблеток снодійного, а що? – нерозбірливо пробурмотіла Ніка, злякавшись гніву в його очах. Вона ще ніколи не бачила його таким роз'ятреним. Його обличчя могло вибухнути безмежною злістю у будь-яку мить.