Слава ЗСУ!

Ніка голосно зойкнула. Його слова влучили їй прямісінько у серце. Ілюзія… Подумати тільки, усе ілюзія! Невже його та Джеліоса можна назвати якоюсь ілюзією чи маренням? Вона ж не божевільна, принаймні їй так здавалося. Ніка навіть була подумала, що вона дійсно потрапила під обвал і Макс не встиг її врятувати. А ця історія – всього на всього безглуздий витвір її бурхливої уяви. І зараз Ніка лежить непритомна десь у лікарні, а Макс, Діна, Жанна та Тім частенько приходять її навідувати… Але ж марення не може бути настільки реальним. Щоб переконатися Ніка якомога сильніше ущипнула себе за руку. Біль, що спалахнув під шкірою, змусив її скривитися. Макс занепокоєно наблизився до неї, що тепер Ніка змогла відчувати на своєму обличчі його знервоване дихання. Джеліос хутко зірвався на ноги.

– Не наближайтесь до мене, ви не розумієте, що чините. Все повинно бути не так! Ворожка… – безпомічно заскиглила вона, притиснувшись спиною до стіни та зімкнувши повіки. В її кволих думках спалахнула бліда постать Ірини в легкій смарагдовій сукні. Її тонкі блискучі, пурпурові губи повільно ворушилися, повторюючи одну і ту ж фразу « Це твоя доля… Це твоя доля…» її проникливий голос чітко пролунав у голові спантеличеної Ніки. – Стривайте! Ворожка… вона сказала, що я повинна залишитися тут. Це доля! – очевидно, вона прокричала занадто голосно, Макс позадкував назад, а Джеліос миттєво заціпенів, наче кам’яна фігура. Їхні вирази облич були водночас стурбованими та здивованими.

– Вона марить. – почувся низький голос Макса, що притулив долоню до наморщеного чола.

– Ні, я кажу правду. – якомога переконливіше заявила Ніка, проте довіри в їхніх очах не побільшало.

– Ніка, ти повинна змиритися з цим, не потрібно вигадувати якихось ворожок! – його голос вмить посуворішав.

– Ірина реальна! – її очі заблищали від сліз, проте підозріливий погляд Макса пронизав її наскрізь.

– Досить. Припини це. Все скінчено. – холодним тоном додав він. Ніка похитала головою, адже для неї це був лише початок. Коли збувається мрія, даремно було чекати кінця. Проте Макс був занадто впевнений у його колючих словах. Він не хотів визнавати правду. А правда була в тому, що він повернувся з того світу, і Ніка не збиралася знову його втрачати. За весь цей час, коли вона вважала його мертвим, світ наповнився сірістю та дріб’язковістю, але з його поверненням усе стало на свої місця.

Ніка хотіла зробити ще декілька кроків назад, аби опинитися подалі від хлопців, які не відпускали її навіть прискіпливими поглядами. Вона розраховувала на втечу. Це був єдиний спосіб залишитися тут. Неймовірно, але за час перебування в цьому світі, вона навчилася досить швидко бігати. Було чимало шансів, що Джеліос і Макс не зможуть її наздогнати. Але тільки тепер Ніка збагнула свою помилку: позаду неї знаходився високий мур. Їй не потрібно було підходити так близько до цієї розваленою стіни, адже вибратися на неї у Ніки не було жодних шансів. Так, план був хороший, вона засмутилася і схилила голову.

– Нам також було важко зробити цей вибір, особливо мені, адже я не уявляю подальшого свого життя без тебе… але все повинно бути саме так. – глибоко дихаючи промовив Джеліос, притуливши руку до її волосся.

– Джеліосе, але ж ти не покинеш мене, правда? – безнадійно пропищала вона, провівши тремтячими пальцями по його гарячій щоці.

– Ніко, ми не зрікаємося тебе! Ти завжди будеш жити у наших серцях. Ми робимо це лише заради тебе. Чому ти не розумієш? – Джеліос зазирнув їй в очі точнісінько тим самим поглядом, що й на мосту, коли штовхнув її в бурхливу річку. Поглядом сповненого надії та любові. Але в тому погляді було ще щось. В ньому була бездонна прірва, яка постала між їхніми світами, і яку неможливо було перестрибнути. А життя вирувало з обох сторін тієї прірви.

Тепер Джеліос обійняв Ніку з такою вірою, ніби у його руках був цілий світ. Його втомлене обличчя сховалося у її розкуйовдженому вітром волоссі. З кожним подихом у Ніку потрапляв смуток, який проносився по тілу, наче електричний імпульс, попереджаючи про невтішні події, які наближалися щохвилини.

Позаду них голосно прокашлявся Макс. Джеліос відпустив Ніку з обіймів. Його лице начепило непроникну маску, але вона знала, що в душі він відчував страждання, це можна було сказати по його безмежно пониклих очах, в яких згасала блакитна іскра і появлялася порожнеча.

– Я сумуватиму за тобою. – добродушно прошепотів він, під пильним поглядом Макса.

– А я тебе навіть не пам’ятатиму. Ти назавжди зникнеш з моїх думок… Хіба це справедливо? – у розпачі вимовила Ніка, намагаючись навічно закарбувати в пам’яті його риси обличчя.

– Ніяка сила не може змусити людину цілковито забути щось важливе у її житті. Навіть, якщо у неї відбирають ці спогади силоміць. Все-таки якоюсь частинкою душі ти будеш пам’ятати усе, що тут відбувалося. Просто вір у це. – його стриманий голос був наповнений якоюсь гіпнотичною силою, що безумовно впливала на свідомість Ніки.

– Я…я хочу вірити, але… – її думки повністю сплуталися.

– Ніка, я знаю, що це не порівняти, але я хотів би опинитися на твоєму місці. – несподівано проголосив він.

– Що? – широко роззявивши рота, запитала вона. Невже він прагнув піти у забуття, позбутися всіх своїх мрій і втратити друзів? Його слова, здавалися, цілковитою нісенітницею. Ніка подумала, що неправильно все зрозуміла.

Джеліос схилив голову, його рука притислася до її плеча.

– Спогади про тебе мучитимуть мене щомиті. Забуття – це не так вже й погано. – майже не ворушачи губами висловив він. – Я б хотів забути… Зрештою мені доведеться залишитися в Пеліоні. Це місто завжди нагадуватиме мені про тебе.

– Але ж ти не пеліонець. – впевнено заявила Ніка, дивлячись на його виснажене обличчя. Вона не могла збагнути, чому цей здогад з’явився у її голові тільки тепер. Адже це було очевидно з самого початку.

Джеліос здивовано округлив блакитні очі.

– Що? Звідки ти…

Зненацька Макс зняв Джелову руку з її плеча.