Слава ЗСУ!

Макс зиркнув на Ніку загадковим поглядом. Від цієї раптовості в неї перехопило дух, їй було цікаво, що він намагався так ретельно приховати. Нарешті під прискіпливим поглядом Джела Макс підійшов до заціпенілої Ніки та обережно поклав руку на її плече. Невже він боявся, що вона зомліє, після того, як почує правду. Ніка стояла нерухомо, чекаючи, поки Макс приведе до ладу свої думки. Їй навіть здавалося, що його мозок працює аж занадто повільно. І знову вловивши розсерджений погляд Джела, він неохоче кивнув головою.

– Гаразд… – Макс Солтис важко зітхнув і міцно стис руку на її плечі, від чого вона трохи склонилася, проте не стала пручатися. – Ніка, ти не втратиш мене знову, то був лише єдиний раз. Не варто цим перейматися. Ти просто нічого не пам’ятатимеш. – аж занадто м’яко проказав він, сподіваючись, що його тон зможе хоч трохи втішити її. – Це просто сон, якого ти не зможеш пригадати. Про Лору ми вже подбали. Перехід буде назавжди зачинений для вас обох. Не гнівайся, все так і повинно бути… Сподіваюся ми не помиляємося… – замислено додав він, відриваючи руку від її тремтячого плеча.

Ніка судомно здригалася, вона цілком не могла контролювати своє тіло. Якийсь крижаний холод промчався по її напруженій спині. Такого вона точно не сподівалася почути.

– Що? Не гніватися? Це якийсь абсурд! Це не може бути правильно! – порив гніву вирвався з її набряклих вуст, Ніка мляво відштовхнула Макса від себе, прикладаючи великі зусилля волі, адже найбільше вона бажала, щоб він завжди знаходився поруч. Та рука, якою вона відштовхнула Макса, здавалося, приросла до тіла. Ніка відразу збагнула свою помилку. Тепер вона не зможе наблизитися до нього, наче перед ними постала якась невидима та неосяжна стіна.

Макс та Джел стривожено перезирнулася, вони явно боялися такої її реакції.

– Даремно я їй все розповів – дорікнув Макс, міцно стиснувши бліді губи.

– Нічого, вона повинна змиритися з цим. – приглушено висловив Джеліос. Його чоло напружилося, а очі блакитні заплющилися.

– Я здогадувався, що все тільки погіршиться. До того ж, вона все рівно цього не запам’ятає. Ми лише зайвий раз турбуємо її.

Джеліос заперечно похитав головою.

– Ніка заслуговує знати правду.

– Але тільки, якщо ця правда не шкодить її здоров’ю.

– Агов, я ще тут! – зненацька кинула вона, спостерігаючи за хлопцями. – Може, хоч поясните, як ви збираєтеся знищити мої спогади.

Макс замислився на якусь мить, а потім кивнув.

– В цьому нам допоміг Біон, він дав тобі та Лорі спеціальний препарат.

– Ти говориш про той жахливий чай, що скрутив мені горло? – Ніка раптово скривила обличчя від згадки про той огидливий смак чаю. Макс посміхнувся.

– Саме так, його приготували Зак та Кора за допомогою щоденника Евена Соллорі, який ти поцупила з горища. – хутенько пояснив Макс, дивлячись на її перекошене лице. – Ця книга допомогла нам закрити перехід Авреї, Дардона, Ісмона та Левена. Ми також стерли їхню пам’ять. Отож вони ніколи не згадають, свого призначення. Слово «винищувач» для них більше нічого не означає.

– І де вони тепер? – поцікавилася вона, відчуваючи якесь дивне напруження.

– Ми розселили їх в різних містах, щоб вони не мали бодай жодного шансу зустрітися та впізнати одне одного. Словом, нам вдалося припинити це божевільне дійство. – з неприхованою гордістю промовив він.

Ніка Мілевич стояла в повному зніяковінні, міцно зціпивши зуби та схрестивши руки на грудях. Хлопці не осмілювалися наблизитися до неї. В їхніх збентежених очах виднілися страх та вагання. Очевидно, вони шкодували, що необачно зізналися в їхньому плані. Ніка почувалася зрадженою, усі її мрії, здавалося, розтанули навіки. Люди, яким вона довіряли, стали зовсім чужими. Макс, що знав її з дитинства і був їй, наче брат, і Джеліос, з яким вони стільки всього пережили… хотіли зникнути з її життя назавжди, стерти усі її спогади та залишити лише безмежну порожнечу натомість. А Ніка зовсім не мала вибору, їй навіть не дали права голосу. Вона не могла повірити, що щастя може зникнути так само раптово, як і з’явитися.

Але ж скільки друзів вона знайшла у цьому світі, скільки всього нового побачила. А тепер усе зникне не залишивши по собі ані сліду. Джеліос та Макс все ще сконфужено стояли посеред цих старих віддалених від міста руїн. Саме тут Ніка вперше побачила обличчя Джеліоса (не рахуючи першої зустрічі на мосту, тоді через густу темряву, вона могла чути лише його голос) та зустріла «воскреслого» Макса і саме тут вона назавжди покине світ снів…

– Ніка? – притишений голос Макса перервав її сумні роздуми.

Він пильно дивився на її пригнічене обличчя, намагаючись зрозуміти її почуття. Навряд чи він зможе зрозуміти бодай частину того розпачу, що охопив її. Джеліос всадовився на траву опустивши голову на коліна. Їхні безрадісні обличчя навіювали на Ніку ще більший сум. Невже їм було так важко, як і їй? Проте всі їхні почуття здавалися Ніці фальшивими.

Вона обережно позадкувала до напіврозваленої білої стіни, щоб спертися на неї.

– Ви позбавляєте мене не лише можливості переходу, але й моїх спогадів. А як же, Зенон, Даная та інші, ви також зітрете їх з моєї пам’яті, наче якийсь непотріб? – залишаючи надію десь глибоко в душі, Ніка висловилась якомога чіткіше, хоч язик ледве ворушився.

Джеліос мимоволі підняв голову. Макс зіщулився, йому явно не хотілося відповідати на це запитання. Він зробив декілька неквапливих кроків в її бік.

– Ти забудеш абсолютно все. Для тебе це була лише ілюзія. – якось автоматично промовив він, безперервно вивчаючи надмірно зосередженим поглядом каміння під ногами.