Слава ЗСУ!

– Що сталося? Ти травмувалася? – захекано запитав Джел, допомагаючи Ніці звестися на ноги. Його глибоке дихання було занадто гучним.

– Зі мною все добре. – прошепотіла Ніка, хапаючи ротом свіже повітря, яке наповнювало її легені значним та відчутним полегшенням.

Збентежена Даная Лутор не переставала жувати ванільне печиво, вона не могла збагнути, як Ніці одній вдалося зруйнувати цілий піщаний будинок.

– А ти ще боялася, що я зіпсую того коня. – прицмокнувши язиком, вона залилася дзвінким сміхом. Зенон кинув на неї довгий несхвальний погляд.

Ніка озирнулася і замість готичного будинку побачила величезну купу піску, що височіла над її головою.

– Що тут сталося? – надмірно схвильовано повторив Джеліос, напруживши чоло та схватившись довгими пальцями собі за горлянку.

– Я… не знаю. А як ти тут опинився? Ти був там… я чула твій голос. – хрипло прокашлялася Ніка, відчуваючи безмежну слабкість та вказуючи рукою на звалений будинок.

Джеліос здивовано підняв брови та труснув головою.

– Ні, ти помиляєшся. Я весь час був біля Зенона та Данаї, ми намагалася тебе знайти. Даная сказала, що ти зникла, коли вона відлучилась по напої. Може, все-таки розкажеш, що з тобою трапилося?

– Це було зовсім випадково… Якийсь чоловік тримав у руці дивну річ від якої ринуло яскраве світло… а потім… – запинаючись прохрипіла Ніка, міцно вчепившись руками за голову. – Потім був цей страшний звук, який просто зводив з розуму. – вона заплакала, згадуючи, як безпомічно корчилася на вогкому піску.

Джеліос розгублено обійняв її за плечі.

– Не плач, це просто якесь непорозуміння. Ми все владнаємо. – м’яко проказав він, погладжуючи її по спині.

Зенон з неприхованою підозрою оглядав розгублене Нікине обличчя, він чомусь не вірив жодному її слову.

– Що то був за чоловік? І як ти опинилася в цьому домі? – наполегливо запитав він, швидко забравши Джелові руки з її плечей.

Ніка затіпавшись та голосно зітхнувши, знову поглянула на велику купу піску.

– Я помітила його біля піщаних фігур е-е-е…потім він забіг до входу цього будинку і я кинулася за ним…

– Навіщо ти це зробила? Ти просто наразила себе на небезпеку. То було так нерозумно. – раптово перервав її занепокоєний Джеліос, виглядаючи за спини Зенона, який все ще пронизував Ніку недовірливим поглядом, що палав відвертою настороженістю.

– Не знаю. – дуже тихо прошепотіла вона і хутенько повертіла головою, намагаючись знову угледіти того загадкового типа. – Але зайшовши всередину, він кудись раптово зник…наче в повітрі розтанув, їй богу. А потім цей жахливий звук почав розтинати мій мозок, якби не той голос, навряд чи я зараз розмовляла тут з вами. Мені справді було кепсько…усе ніби скінчилося в одну коротку мить, просто перестало існувати. Я дуже злякалася, навіть гадала, що життя вислизає з моїх рук. Це було так нестерпно.

Джеліос стурбовано перекосив обличчя і відштовхнувши Зенона одним помахом руки, кинувся до розплаканої Ніки та міцно притис її до себе.

Даная зацікавлено відкрила рота і перестала жувати печиво.

– Тебе врятував голос? – не повірила вона.

Ніка заперечно похитала головою.

– Ні, там хтось був, я майже впевнена у цьому. Спочатку я подумала, що це був ти, Джеліосе… – вона відчула, як холод пробігся по спині, заставляючи її відчувати зніяковіння.

– Але це був не я! – досить переконливо сказав Джел, схрестивши руки на грудях.

Ніці було прикро, що вона не змогла побачити її рятівника, можливо, причиною цьому були піщинки, що потрапили до її очей, або все що вона чула у піщаному будинку було просто ілюзією, що була викликана безмежним страхом. Навколо них почав збиратися чималий натовп цікавих людей, з усіх сторін тільки й було чути різні версії цього прикрого випадку.

– Ходімо звідси. – квапливо звелів Зенон, вказуючи на вихід. Ніка полегшено зітхнула, коли вони прудко проминули кремезного охоронця біля залізної брами.

Розділ восьмий

Зачинений перехід.

Цього вечора на прохання мами, Ніка нарешті наважилася поговорити з сестрою.

Лора, як завжди сиділа на своєму ліжку, старанно виводячи, чорним олівцем, якийсь малюнок у блакитному альбомі.

– Привіт! – спочатку потрібно було викликати у неї довіру, а вже потім переходити до серйозної розмови. Лора зиркнула на Ніку сполоханими брунатними очима, чорний олівець випав з її мініатюрної руки та беззвучно упав на м’який килим.

– Привіт… – майже прошепотіла Лора, нагинаючись, щоб підібрати олівець, але Ніка встигла випередити її.

– Ось тримай. – вона вручила олівець своїй меншій зніяковілій сестрі, обличчя якої було перекошене від хвилювання. – Знову малюєш?

Лора недовірливо сховала альбом за її тоненькою спиною і поглянула на свої руки, що міцно стискали рожеву ковдру.

– Я знаю чого ти прийшла. – стишеним голосом почала вона. – Ти хочеш вплинути на мене. Я чула твою розмову з мамою…

Лора тихенько схлипнула і підтягнувши до себе маленьку мереживну подушку, схилила на нею чорняву голівку.

Ніка не намагалася поворухнутися, вона все ще стояла біля ліжка, замислено дивлячись у вікно.