Слава ЗСУ!

Тідей випрямив спину та знервовано переступив з ноги на ногу. Його обличчя набуло спантеличеного виразу.

– Приємно було побачитися, але, на жаль, мені вже час, хочу ще встигнути роздивитися ці вишукані скульптури, які не дають спокою моїй естетичним смакам та ранимій душі, що наповнена безмірною радістю через цю неймовірно приємну зустріч. – поспіхом пробелькотів він. – Бувай, Нока! Сподіваюся ми ще якось зустрінемося!

Граційно вклонившись та підморгнувши правим оком, він різко обернувся та зник за фігурою восьминога.

– Він сказав «Нока»? – вибухнула сміхом Даная, зиркнувши на піщаного восьминога, а потім знову повернула усміхнене обличчя до зашарілої подруги.

– Не запитуй. – набурмосилася Ніка, притуливши долоню до лоба. – Чому ти так довго?

Даная невинно знизила плечима.

– Вважай, що це безкоштовна їжа, вартість вже входить до квитків, значить можна набрати безмежну кількість. Особливо, що квитка мені подарував Зенон. – облизуючи морозиво, пролепетала вона. – Бери все, що захочеш.

– Дякую, я не голодна. – заперечно похитала головою Ніка. Даная окинула її коротким презирливим поглядом.

– О, ні! Забула взяти чогось випити. Там є такі неймовірні шипучки та фруктові коктейлі.

– Ось, це залишив Тідей! – Ніка вказала на два фужери, надіючись, що Даная не буде більше відлучатися. Та схоже її сподівання були марними. Поглянувши на ці фужери, Даная огидливо перекосила лице.

– Я не буду пити після цього дивака. Почекай декілька хвилин, я скоро повернусь.

Вона вхопила зі столу ще одне печиво, розтріпала рукою золотисті кучері та побігла до великої стійки з напоями, біля якої вже зібралося чимало людей. Ніка важко зітхнула і, щоб не залишатися наодинці, вирішила порозглядати піщані фігури. Вона хутко встала зі стільця та оглядаючись, аби випадково не наштовхнутися на Тідея Спаркса, прошмигнула поміж натовпом бажаючих перекусити майже задарма.

Найбільше Ніку вразила трьох метрова скульптура велетенського птаха з розправленими крилами, що здавалося ніби він злетить у небо наступної миті та граційного леопарда, який готувався до стрибка. Раптом вона краєм ока узріла, якогось невисокого рудоволосого чоловіка, що тримав у руці дивну річ, схожу на мобільний телефон, яка світилися яскравим зеленим світлом та була направлена прямісінько на неї.

– Що? – здригнулася вона, та коли підозрілий чоловік побачив, що Ніка його помітила, відразу кинувся тікати, мало не збивши з ніг огрядну жінку, яка верескнувши доволі дивні слова, махнула йому услід великим кулаком.

– Стійте! Що ви робите? – щодуху загорлала Ніка, метнувшись за ним. Вона промайнула піщаного лева з роззявленою пащею, морського котика, якогось смішного динозавра та наштовхнулася на декількох поважних пані, що з ентузіазмом обговорювали свої пишні вбрання. Рудоволосий чоловік мерщій забіг у двері готичної піщаної будівлі, що скидалася на невеличкий середньовічний замок, Ніка не задумуючись попрямувала за ним. У темних коридорах повітря було затхлим, пахло сирістю та землею, холодний протяг огортав її тіло та змушував тремтіти. Тепер вона була налякана, уривчасте дихання зривалося з її горла, серце намагалося вирватися з грудей, моторошність цього місця повністю заволоділа нею. Кроки рудоволосого чоловіка ставали дедалі приглушеними, зібравши останню силу в кулак, Ніка продовжила йти на той звук. Тьмяне світло ринуло через невеличкі круглі отвори у піщаній стіні та відбивалося на її зморщеному зіщуленому обличчі. Нарешті вона опинилася у квадратній залі з єдиним вікном, що знаходилося на стелі. Її пальці знервовано вчепилися у край футболки, зробивши декілька кроків до центру, вона оглянулася, очікуючи побачити рудоволосого чоловіка, проте крім неї у піщаній залі більше нікого не було.

На підлозі блимало зелене світло, це була та сама річ, яку тримав до цього той підозрілий чоловік. Ніка завмерла, в неї зовсім не виникало бажання рухатися далі, вона відчувала як її тіло попереджало про небезпеку, що чатувала на неї з кожного темного кутка. Ноги ніби навмисне приклеїлись до піску, не даючи Ніці змоги зрушити з місця. Затхле повітря пробилося до голови, тепер єдине що Ніка помічала перед собою це – зелене світло, яке поступово перетворювалося на червоне. Їй навіть на якусь мить здалося, ніби вона стоїть перед світлофором. Раптом жахливий звук увірвався до її мозку, думки порозліталися у глибини свідомості, гучний скрегіт розривав її на шматки. Ніка впала на вогку підлогу, вхопившись за голову та притуливши обличчя до холодного піску. Її здалося, що зала почала стискатися, стіни почали рухатися і стрімко наближатися до неї, тому Ніка заплющила очі, аби не бачити цього жаху.

– Ні! – закричала вона, скорчившись від болі та хапаючи руками пісок, який відразу почав вислизати крізь тонкі, тремтячі пальці.

« Вставай! Ти повинна йти звідси. Мерщій!» – гучний скрегіт змішувався з доволі знайомим голосом, але Ніка чомусь не могла згадати кому він належав.

– Голова розламується! – процідила крізь зуби вона.

« Я знаю, але ти повинна знайти сили! Вставай хутко! Скоро тут все обвалиться!» – хтось потягнув її за руку і Ніка не стала пручатися. Підвівшись на ноги, вона почала витрушувати з очей піщинки.

– Джел це ти? Як ти мене знайшов? Джеліос?

Ніка роззирнулася, але нікого не побачила. Невже все це їй привиділося? Не маючи часу розібратися у заплутаних видіннях, бо стіни так тремтіли, що могли зруйнуватися кожної секунди, вона помчалась вздовж темного коридору до манливого денного світла та свіжого повітря, що потоком ринуло з виходу. Важко дихаючи Ніка вистрибнула зі входу і впала на землю, утнувшись носом в чийсь начищений до блиску черевик. Позаду щось голосно гупнуло і навколо почулося голосні стривожені зойки. Піднявши голову, Ніка побачила людей з роззявленими ротами, що спантеличено щось оглядали за її спиною. Якась руда жінка у червоній сукні, навіть упустила з рук сріблясту сумочку, і та тепер валялася біля її високих підборів.

Джеліос та Зенон, з виразом явного жаху на їхніх видовжених обличчях, підбігли до Ніки, яка все-ще лежала на землі, витягнувши руки.