Слава ЗСУ!

Ніка підперла голову рукою і витріщилася на зрізаний пеньок, на якому маленький дятел вишукував дрібних комашок.

– Так, казала. І що з того? Я все одно зможу зникнути, немає значення, коли це трапиться.

Джеліос нахмурив брови. Його обличчя стало аж занадто стривоженим.

– Це має велике значення, хтозна що вони зробили б з тобою до того часу. Ходімо звідси, потрібно знайти Зенона. Він разом з Аврею та Данаєю обшукують інші можливі місця. Варто повідомити їм, що ми знайшли будинок, а то вони не дуже вірили в його правдиве існування –твердо звелів він і потягнув Ніку за руку.

– Стривай, ми так і нічого не дізналися! – обурливо прохрипіла вона. Частина душі, що відповідала за Лору, наказувала їй залишитися. І вона мусила скоритися цьому поклику. Джеліос повинен зрозуміти що саме значить для неї Лора, і що вона повинна зробити задля її безпеки. Але його було важко переконати, тому що Джеліос завжди був вірний своїм шляхетним намірам.

– Потім Ніка, потім. Нам варто якнайшвидше забиратися звідси! – він продовжував уперто настоювати на своєму. Ніка заклякла, наче старезне дерево, що його ніяка буря не ладна здвинути з місця. Джеліос спробував її потягнути, поте його зусилля були такими ж марними, як і всі його прохання покинути це місце.

Ніка невдоволено наморщила лоба, коли легкий вітерець повіяв їй в обличчя.

– А як же Лора? Вона була тут, це ж очевидно. Я нікуди не піду поки не дізнаюся, що їм від неї було потрібно. Відпусти мене!

– Ти що вважаєш мене ідіотом? Я не дозволю тобі залишитися тут! – Джеліос застиг на місці та роззирнувся, перевіряючи чи вони не видали місце їхньої схованки.

Ніка смикнула руку та впритул наблизилася до куща. Її очі були широко відкриті.

– Мені не потрібен твій дозвіл! Я можу самостійно вирішувати, що мені робити.

– Скільки ще можна сперечатися, замість того щоб просто піти звідси, поки нас не спіймали. – вимогливо прошепотів він.

– Якщо хочеш, можеш тікати просто зараз. А я ще трохи почекаю! – буркнула Ніка, вхопившись за куща, вона не відривала погляду від середнього вікна, у якому як їй здалося промайнула чиясь постать.

Джеліос міцно схрестив руки на грудях.

– Чудово! Ти просто нічого не розумієш.

– Не знаю про що ти.

– Тут небезпечно! – аж занадто голосно вигукнув він і прикрив рот рукою.

Ніка театрально усміхнулася, його слова і справді здалися їй смішними.

– Це все? Джел ми сидимо в непрохідних кущах, нас тут ніхто не зможе помітити. Це більше чим безпечно. – запевнила вона, прикусивши губу.

– Ми повинні йти звідси негайно. – знову повторив Джеліос, його голос став набагато суворішим. Ніка похитала головою та зірвавши з куща один листок, почала жмакати його в руці. Вона змусила себе не піддаватися наказам Джеліоса.

– Припини мене дратувати! Якщо не хочеш мені допомагати, то вже краще мовчи.

Джеліос важко зітхнув.

– Ніко, ну що мені з тобою робити?

– Просто не набридай. – хмикнула вона.

– Послухай, я тобі обіцяю, що ми ще повернемося сюди пізніше. Залишатися тут зараз, дуже нерозважливо з нашого боку. Ми навіть не знаємо, що це за люди і на що вони здатні. Забираймося звідси! – сказав Джеліос дуже благальним тоном.

Він допоміг Ніці звестися на ноги. Вона боялася, що у неї не було вибору, як піти разом із ним. Потрібно було визнати, що він переміг. Його безкінечна наполегливість себе виправдала.

– Гаразд, але ж ми повернемося сюди? – перепитала вона.

– Я не порушую своїх обіцянок. Слово пеліонця. – вдоволено кивнув Джеліос, в його очах знову сяйнула блакитна іскра тепла.

Вони зробили декілька кроків від будинку.

– Кудись зібралися? – позаду пролунав жахливий голос.

Ніка заклякла на місці, сьогодні вона вже чула цей низький неприємний голос, що міг на будь-кого навести сковуючий жах. Вони різко обернулися, перед ними постав кремезний Дардон з неакуратно підстриженим темним волосся, що явно відрізняло його від інших пеліонців. Він тримав у широких руках якийсь дивний сіруватий предмет, схожий на маленький пластмасовий пістолет та усміхався своєю злісною вузькою посмішкою, від якої в Ніки здушувалось горло. Зненацька вона відчула, як щось легенько штирхнуло шию, її розм’якла рука обезсилено потяглася догори. Заледве вона вспіла доторкнутися до ураженої чимось шиї, як злостиве обличчя Дардона почало зникати у раптовій темряві…

Прийшовши до тями, Ніка не змогла зрозуміти, що все-таки сталося. В голові було повне затуманення, здавалося, ніби час перестав існувати. Вона перелякано сиділа на твердій холодній підлозі, її руки та ноги були зв’язані жорсткими мотузками, на очах була темна пов’язка, через яку неможливо було щось угледіти. Ноги страшенно оніміли, Ніка зігнула коліна. Мотузка, що зв’язувала ноги, ще більше втиснулася в шкіру. Також добряче набрякла шия, тому голова взагалі не поверталася. Повітря було старим, затхлим та огидним, легені Ніки починали пручатися з кожним коротким вдихом.

Коли заскрипіла підлога, Ніка відчула поруч чиєсь глибоке уривчасте дихання.

– Хто тут? Джеле це ти? – налякано запитала вона та спробувала відсунутися назад, але через зв’язані ноги, вона похилилася убік та впала на лікоть.

Дихання не стало чути, проте Ніка все ще відчувала чиюсь присутність. Їй здалося, що за нею хтось пильно спостерігав, колючий холод пробіг по зігнутій спині та зупинився на онімілій шиї.