Слава ЗСУ!

– Навіщо ви це робите? – трохи впевненіше вигукнула вона, хоч до сих пір відчувала невимовний страх. Але її запитання залишилося без відповіді. Тиша тривала декілька хвилин, на мить Ніці здалося, що вона розмовляє сама з собою. Але попри моторошну тишу, вона все ще відчувала чийсь пронизливий погляд на своєму перекошеному від переляку обличчі.

– Чому ви мене зв’язали? Де Джеліос? – тремтячим голосом пропищала Ніка саме тоді, коли її лікоть зісковзнув, і впавши на правий бік, вона проїхалася підборіддям по пошерхлій дерев’яній підлозі. Різкий біль прокотився по її обличчю, рот перекрутився і видав незрозумілий звук. Її щелепа була міцно притиснута до підлоги. В такому жахливому стані вона пролежала декілька нестерпних секунд, а потім чиїсь теплі руки допомогли їй знову прийняти зручне положення. Ніка була впевнена, що то був не Дардон, бо його руки були б набагато грубішими і він би не зміг так майже безшумно пересуватися по підлозі.

Раптом в кімнаті залунали приглушені кроки.

– Що вам потрібно? – безнадійно прошепотіла Ніка.

Щось клацнуло і вона відчула, як тепле, свіже повітря влилося до затхлого приміщення, дихати стало набагато легше. Очевидно, загадкова людина, що була в кімнаті відчинила вікно. Знову залунали кроки, на мить стало зовсім тихо. Вона затаїла подих, чекаючи подальших дій таємничої особи. Хтось тихенько відкрив та зачинив за собою двері. Ніка почула, як повернувся ключ у замковій шпарці.

Ще деякий час, вона просиділа в повній тиші, навіть не намагаючись поворушитися. Було цілком очевидно, що невідома особа покинула приміщення. Принаймні, заціпеніла Ніка вже не відчувала на собі пронизливого погляду.

Зліва від неї щось зашурхотіло, її серце ледь не вискочило з грудей. А кров в шаленому темпі шугонула до голови.

– От халепа! – пролунав розсерджений, знайомий голос. Почувши його, Ніка з полегшенням зітхнула.

– Джеліосе? Ти тут? – раптово зраділа вона.

– Так, я тут. Тільки де саме, не знаю. Цей велет оглушив нас… здається моя шия розпухла. – невдоволено відказав він, прокашлюючись.

– Це ти відкривав двері? – тихенько запитала Ніка, відчуваючи, як частішав її пульс.

– Ні. Мене здається прив’язали до підлоги та й не видно тут нічого. – буркнув він, клацнувши зубами.

– Тут хтось був… – невтішно висловила Ніка, намагаючись опанувати хвилювання, яке змушувало її приглушений голос помітно тремтіти.

– Агов, негайно відпустіть нас, чуєте? У вас будуть проблеми! – голосно вигукнув Джеліос, тарабанячи ногами по підлозі.

– Чому ти кричиш? – не стрималася Ніка, кусаючи губи.

– Ти ж сама сказала, що тут хтось є… – квапливо виправдався Джел.

– Вгамуйся, в цій кімнаті більше нікого немає! Тай навряд чи нам це допоможе.

– Здається я знаю що робити! – тріумфально мовив він і щось голосно гупнуло.

Ніка почула приглушений стогін і перекосила обличчя.

– Що відбувається? – стривожилася вона, розгойдуючись вліво та вправо.

Джеліос знову сердито застогнав, а потім зі свистом видихнувши повітря, невдоволено повідомив:

– Я намагаюся підвестися. На жаль, перша спроба виявилася невдалою.

Ніка відчула раптове роздратування, яке перемішалося з чималим хвилюванням.

– Так ти собі усі кістки переламаєш!

– Я не можу спокійно чекати поки вони до нас доберуться.

Ніка була не в захваті від його безглуздої ідеї.

– По-моєму вони вже до нас добрались. – скептично промовила вона, відчуваючи, як теплий протяг овіював її обличчя.

– Я не дам їм тебе скривдити! – розлютився Джеліос. І Ніка відчула якесь дивне полегшення та величезну вдячність.

– Як ти думаєш, що їм потрібно?

– Якщо не виберемось звідси, то скоро дізнаємось. – суворим голосом застеріг він.

Знову почувся гуркіт.

– Якщо ти не перестанеш битися об підлогу, вони сюди припхаються і тоді ми вже не матимемо бодай жодного шансу на порятунок, – обурено прошепотіла Ніка. – Потрібно вигадати якийсь план.

– Здається придумав… – з ентузіазмом вигукнув він, і Ніка сподівалася, що у його голову прийшло щось путнє.

– Що?

– Ти можеш здійснити перехід. – в його пониженому голосі відчувалася надія.

– А ти? – Ніку охопила паніка. Вона зовсім не бажала покинути його одного на поталу кремезному Дардону, що скидався на лютого звіра.

– За мене не хвилюйся. Я зможу дати собі раду.

– Ні, я не можу піти. Перехід не контролюється, ми повинні вимислити щось інше. – уперто мовила вона, помітивши, як тремтить її тіло.

Джеліос важко зітхнув. Невже він справді вважав, що вона зможе покинути його у злісних руках невідомих мешканців моторошного будинку, що був ретельно схований від допитливих поглядів пеліонців у густих лісових нетрях.

– Потрібно розв’язати мотузки. – безнадійним тоном озвався Джеліос.

– Стривай, – Ніка відчула, що мотузка на її руках послабилася. – здається, вони погано вміють зав’язувати вузли. – хутенько видихнула вона.

– Не певен, мене вони зв’язали аж занадто міцно.