Слава ЗСУ!

Ніка щосили потягла праву руку, що відразу вислизнула з жорсткої мотузки. Знявши з очей пов’язку, вона примружилася від яскравого сонячного світла, що ринуло через відчинене вікно. Ноги були зв’язані набагато міцніше чим руки, тож їй прийшлося трохи з цим пововтузитися. Нарешті остаточно звільнившись від мотузок, вона прикипіла поглядом до зв’язаного Джеліоса, що нерухомо лежав на брудній дерев’яній підлозі.

– Джеле, с тобою все гаразд? – схвильовано вигукнула вона, прошкутильгавши до нього на набряклих ногах.

Він різко підняв голову.

– Так, я просто зосереджено міркував, як нам звідси вибратися! – прохрипів він, поки Ніка звільняла його від мотузок.

– А я вже була подумала, що ти забився. – полегшено вимовила вона, дивлячись на його замислене обличчя.

– Де це ми? – спитав він, оглядаючись навколо себе.

Ніка також пробіглася поглядом по кімнаті.

Вони перебували на дуже старому горищі, заваленим всілякими речами. Біля однієї стіни стояла велетенська, старовинна книжкова шафа, що сягала самої стелі. Подерті книги, які знаходилися на її широких полицях, були покриті товстим шаром пилу. З іншого боку стояв овальний металевий стіл, на якому були розкидані порожні скляні пробірки та флакони, дивні незрозумілі прилади, обплетені старою павутиною та кучка пожовклих паперів, покритих пліснявою.

– Це схоже на якусь лабораторію. – кинула свій здогад Ніка. Проте зараз це місце можна було назвати звалищем, тому що крім книжкової шафи та робочого столу тут була велика кількість поламаних речей та побутового мотлоху. Потрощені стільці валялися в одному з кутків, тріснуте дзеркало стояло біля подертих дверей, на підлозі також були розкидані розламані дошки, побитий посуд, чавунні сковорідки, зимові чоботи, чималі граблі та широка лопата. Але найбільше Ніку вразив величезний круглий годинник на стіні з дерев’яними стрілками. Якому було не менше ста років і який, на жаль, уже призабув своє істинне призначення – показувати час.

– Що далі? Потрібно якось втекти звідси. – неголосно сказала Ніка, проте Джеліоса на це не відреагував, він безперервно дивився позаду себе. – Що? – Ніка також обернулася і від несподіванки заціпеніла на місці. – Ой…

– Ми тут не самі. – коротко відзначив він, дивлячись на сплячу Данаю, що лежала на зім’ятих картонних коробках, скрутившись калачиком, її руки та ноги були зв’язані, а очі прикриті золотавими кучерями.

– Даная! – ледь чутно вигукнула спантеличена Ніка, направляючись до сплячої дівчини, проте Джеліос зупинив її.

Ніка здивовано прикусила губу.

– Давай спочатку вигадаємо, як звідси вибратися, а вже потім її розбудемо, – порадив він. – Вона може зчинити такого галасу.

Ніка кивнула. Але саме в цю мить Даная перекотилася на інший бік та з’їхала на підлогу, її очі миттєво розплющилися.

– ЩО трапилося? Де я? – спантеличено пролепетала вона, згрібаючи рукою волосся, що насунулося на зіщулене обличчя.

Джеліос метнувся до неї двома швидкими кроками.

– Даная, як ти тут опинилася? Де інші? – він узявся розв’язувати мотузки на її руках та ногах, що почали тіпатися, наче від електричних імпульсів.

Даная сковзнула поглядом по стурбованій Ніці, а потім, швиденько звівшись на ноги, зиркнула на перекошене обличчя Джела.

– Я не пам’ятаю. – зі сльозами пробурмотіла вона. – Зенон сказав, що нам потрібно розділитися, бо так буде скоріше, тому він пішов один, залишивши мене з Авреєю. Я звичайно відмовлялася, але коли він мене слухав. Зенон упертий, немов старий баран…

– Давай по суті! – поквапив її Джеліос.

Даная нахмурила брови і витерла долонею змокрілі щоки.

– О, гаразд… На чому я закінчила?

– Ти сказала, що ви розділилися.

– Саме так. Ми розділилися. Зенон вирушив оглядати східну частину пагорбів, а ми подалися на Захід.

– І що було далі? – підганяв її він.

– Аврея розглядала якусь дерев’яну хатинку, схоже, що там мешкав самотній старий рибалка. І цей дідуган вирішив, що ми хочемо його пограбувати, він вискочив на веранду і почав розмахувати своїм ціпком. Я хотіла вибачитись і сказати, що ми просто помилилися будиночком, але дурний старий ще більше розлютився і почав кидатися в нас огірками зі старої прогнилої бочки, що стояла на тій же веранді. Аврея спробувала прояснити ситуацію, але їй цього не вдалося. Зрештою, ми бігли звідти під безперервним градом переспілих огірків. Потім ми вирішили перепочити… у Авреї задзвонив мобільний телефон і я подумала, що то був Зенон… і ось я прокинулася у цьому страшенно брудному місці і побачила вас. – Даная Лутор огидливо скривила лице, витираючи руками забруднену широку спідницю.

Джеліос підійшов ближче до неї та оглянув її шию.

– Тебе також оглушили. – впевнено сказав він.

– Мене що? – відкашлюючись від пилу, вона вирячила карі очі.

– У вас хтось стріляв… Хто ще там був?

– Здається нікого. Принаймні крім того божевільного діда та Авреї, я більше нікого не бачила. Ти хочеш сказати що нас викрав звихнутий на всю голову старий?

– Звичайно ні. Це був хтось кого ви не побачили. Можливо, навіть той кремезний грубий чоловік. А де Аврея?

– Не знаю. Напевно втекла, вона напрочуд швидко бігає. А я…опинилася тут. Бідолашний Зенон, він напевне місця собі не знаходить.

– Гаразд. – Джеліос наблизився до ржавого металевого столу і почав оглядати пожовклі складені купкою папери.