Слава ЗСУ!

– Що ти робиш? – поцікавилася Ніка, не зрушивши з місця.

– Можливо, нам пощастить дізнатися більше про цей будинок. Проглянь книги. – тихенько мовив Джеліос, показуючи на дерев’яну книжкову шафу. Даная почала порпатися у купі мотлоху, що валялася на підлозі, а Ніка підійшла до книжкової шафи та витерла рукою пил з декількох вицвілих книжок, від яких йшов нестерпний сморід. Тут було більше сотні книг, величезна шафа простягалася на всю стіну. Палітурки старих книжок були потріпаними та протертими, їхні назви було майже неможливо розібрати. Ніка дістала з полиці одну чорну книжку, сторінки якої пожовкли від часу, а букви затерлися. Місцями виднілися окремі слова, проте й ті були надруковані якоюсь незрозумілою для нею мовою. Інші книги, які вона проглянула, також були зі стертим шрифтом. Тепер вони стали звичайною макулатурою.

Увагу Ніки привернула пошарпана книга з темно-зеленою палітуркою, чи не єдина кольорова книга на цих полицях. Мабуть, через те, що її улюбленим кольором був зелений, її погляд прикипів до цієї невеличкої книги, що знаходилася на самій верхній полиці. Ніка схопила у кутку неушкодженого дерев’яного стільця і підсунула його до шафи. Джеліос був занадто зосереджений на пожовклих паперах, тому не звернув на неї уваги. На верхній полиці було набагато більше пилу та павутиння чим деінде на цьому горищі, і коли Ніка видихнула ротом повітря весь цей старезний пил ринув їй прямісінько в обличчя. Ніка чхнула і невдоволено скривилась, витираючи запорошене лице. Вона обережно взяла темно-зелену книгу в руки, та, не злізаючи з стільця, розгорнула її. Старі сторінки були також пожовклими, проте написаний грубим чорнилом текст, був доволі чітким. Каліграфічним почерком акуратно був виведений заголовок: «Замітки Евена Соллорі». Дивно, але і в цьому Ніка побачила щось дуже знайоме. На інших сторінках були накреслені великі таблиці з якимись численними розрахунками, та незрозумілі формули. Одним словом, книжка була подібна до підручника з фізики.

Ніка вирішила приберегти цю книгу, адже через добре збережений зміст, вона могла стати їм у пригоді. Зненацька Ніка почула під собою різкий тріск, від стільця, на якому вона стояла відлетіла ніжка. Її різко хитнуло і руки спробували вхопитися за дерев’яну полицю, але здавалося, стілець уже почав розсипатися на друзки. Не вспівши зачепитися за шафу, Ніка відхилилася назад і полетіла вниз. Ще секунда і вона розвалилася б на старій підлозі, що могла б з легкістю провалитися під масою її тіла, але видно доля розпорядилася по-іншому. Ніка упала на Джеліоса, який раптово опинився біля шафи, і вони обоє гепнулися на підлогу. Голосний гуркіт рознісся по всьому горищі і затряслися стіни, немов під час землетрусу. Було б дивно, якби цього ніхто не почув.

– Все гаразд? – стурбовано запитав Джеліос, голосно видихнувши повітря прямісінько в перелякане обличчя Ніки.

– Начебто. В мене ж була м’яке приземлення. – Ніка обперлася на кисті рук і спробувала піднятися з Джеліоса – Чому ти смієшся? – поцікавилася вона, узрівши його широку посмішку.

– Просто гадав, що зможу тебе спіймати, але підлога виявилася трохи слизькою. – м’яким голосом пробурмотів він і поглянув їй у зелені вічі. – До того ж ти ніколи не була так близько.

Ніка побачила вогник у його відчайдушних очах і це змусило її зніяковіти. Вона не могла зробити жодного руху, її погляд був прикутий лише до його обличчя, що палало неймовірним теплом і притягувало, наче магнітом. Похмуре горище розчинилося у хвилі незвичних почуттів, що повисла над ними, наче яскрава веселка.

– Я знайшла тут такі раритетні капці. Клас. – зненацька голова Данаї, що виринула з набитого мотлохом горища, з’явилася біля їхніх заціпенілих облич. – Що з вами? Ви часом нічого собі не пошкодили під час падіння? – хихикнула вона.

Ніка хутенько звелася на ноги та поглянула на діряві червоні капці, обшиті блискучими намистинками у руці Данаї.

– Що це? – здивувалася вона.

Даная радісно підстрибнула і кліпнула очима.

– Вони мені так прийшли до вподоби. Можна я їх залишу. – благально промовила вона, спостерігаючи, як Джеліос піднімається з підлоги.

– Загалом ми тут полонені, а не грабіжники. – недбало сказав він.

– Ну, будь-ласочка. Якщо вони кинули ці капці серед мотлоху, значить вони їм більше не потрібні. – схлипнула вона, притуливши до блузки чудернацькі червоні капці, наче вони були для неї найдорожчою річчю у світі.

– Гаразд. Роби що хочеш, тільки не піднімай шуму. – його голос був дещо стривоженим.

– Добренько! – радісно усміхнулася Даная, крутнувшись навколо себе.

Ніка зиркнула на розтрощеного стільця.

– Думаєш це хтось почув? – озвалася вона, прислуховуючись чи не лунають кроки на сходах.

– Треба бути глухим, щоб не почути. Нам пора забиратися звідси! – швидко проговорив Джеліос, показуючи на єдине невелике віконце.

Від несподіванки, Ніка застигла на місці, її руки почали судомно хапати повітря.

– Це ж третій поверх, я не збираюся себе калічити. Мені достатньо падіння зі стільця. – невдоволено випалила вона, споглядаючи на вражене обличчя Джеліоса.

– Може ти хочеш вийти через двері? Чи ще краще залишитися тут? – поспіхом буркнув він. Ніка знала, що коричневі двері були замкнені ключем. Так, єдиний вихід був лише через відчинене вікно. Їй прийшлося з цим погодитися, вони не змогли б пройти через двері, навіть якщо ті були б відчинені.

– Гаразд… – важко видихнула вона, направляючись до відчиненого вікна, біля якого вже стояв замислений Джеліос.

Даная наморщила ніс.

– А це безпечно? А то мені не дуже хочеться стати розчавленою фрикаделькою. – нервово пролепетала вона, ховаючи червоні капці за комір блузки.

Джеліос підніс руку до голови та ляснув себе по лобі.