Слава ЗСУ!

Діна повертіла головою.

– По-моєму, це безглуздий подарунок. – щиро зауважила вона. – Ось поглянь на це. – помахом руки вона вказала на ряд полиць з різноманітним, вишуканим керамічним посудом. Проте Жанні ця ідея не видалася вдалою, тому вони продовжили ретельні пошуки підходящого подарунка, уже в іншому секторі. Ніка вибрала декілька м’яких іграшок для Лори та футбольний м’яч для десятилітнього двоюрідного братика Артема, що мав приїхати до них на свято разом з його величенькою родиною.

Обхвативши руками іграшки, вона направилася до прилавка, за яким сидів, обперши сивоволосу голову зморшкуватою рукою, старий продавець і водночас власник крамнички. Проте її зацікавлений погляд раптово припав до старої картини, що знаходилася у секторі «Антикваріат». Ніка швиденько підійшла ближче, аби детальніше розглянути манливе полотно, на якому було зображено небесно–блакитне озеро з двома граційними лебедями, а на золотистому узбережжі солодко спала темноволоса дівчина в білій шовковій сукні. Праворуч від красуні за тонкою стіною попелистого туману розкинулося невеличке середньовічне місто з його дивно вбраними мешканцями.

– Вражає, чи не так? – за своєю спиною Ніка почула добросердечний хрипуватий голос. Це був власник крамниці, що непомітно підкрався до неї, його пильний погляд також зупинився на старому полотні. На чоловікові був дещо старомодний сірий костюм та потріпана вишнева краватка, а поморщена рука стискала дерев’яного ціпка.

– Хто автор цієї картини? – відверто поцікавилася Ніка, дивлячись на незворушне обличчя старого.

Він невпевнено знизав плечима та звів посивілі брови.

– От цього я не знаю. Кілька місяців тому мені принесла її на продаж молода дівчина. До сих пір не розумію навіщо позбуватися такої неперевершеної краси?

– Ви вважаєте цю картину прекрасною? – раптово засумнівалася Ніка, оглядаючи середньовічне місто з високими вежами, яке можна була назвати загадковим чи дивним, проте аж ніяк не прекрасним. Все таки щось химерне панувало на вулицях того міста.

– А хіба ні? – відкрито здивувався чоловік, сперши тіло на ціпка. – Це не лише мистецтво, це втілення частинки душі художника. – звузивши очі, додав він.

– Усе здається таким таємничим…

– Так воно і є. Адже дівчина на узбережжі не лише спить, вона бачить сон. Незвичний сон.

В цьому і полягає сутність цього незвичайного полотна. – в його очах спалахнула незрозуміла іскра, що, можливо, зародилася через надмірне захоплення. Ніка заклякла та відчула прискорене биття власного серця; можливо, це був просто збіг. Художник не міг знати про існування іншого світу. Це лише був його невдатний вимисел. Принаймні крім Лори, Ніка ще не зустрічала жодної людини, яка могла подорожувати до незримого світу снів.

– Ні, я так не думаю. Це просто звичайнісінька картина. – якомога байдужим тоном пробурмотіла вона, сподіваючись ослабити бурхливу уяву власника крамниці, чиє обличчя якраз не виразило жодної емоції. Ніці здалося, що він не почув її останньої фрази.

– Зверни увагу на предмет, який вона держить у руці. – безцеремонно продовжив старий чоловічок. У блідій, тендітній руці темноволосої дівчини знаходилася невеличка фігурка людини срібного кольору.

– Це звичайна статуетка. Що в ній такого? – хутко відмітила Ніка. Але відчула щось доволі знайоме і їй від цього стало справді страшнувато. Їй рука несвідомо зімкнулася в кулак, хапаючи пальцями повітря.

Очі власника крамниці примружилися на якусь мить, він голосно прокашлявся.

– Я гадаю, що це – головний компонент. – якось дивно прошепотів він, так щоб його слова змогла почути лише замислена Ніка. Його пильний та вибагливий погляд сковзнув по її здивованому та напруженому обличчю. Сивий чоловік однозначно дожидав її реакції.

– Компонент чого? – уже знервованим та тремтячим голосом спитала вона, міцно притискаючи руки до живота. Невже старий власник крамниці міг знати щось про перехід? Все-таки їй здавалося, що цей з виду абсолютно звичайний чоловік щось сумлінно приховував. Його очі дуже дивно виблискували та безперестанку бігали по крамниці, час від часу зупиняючись на старому полотні.

Він навіть декілька разів роззирався навколо себе, щоб упевнитися у відсутності зайвих вух. Діна та Жанна зацікавлено продивлялися новорічні сувеніри в іншому кінці приміщення. Крім того їх відділяли декілька стелажів з товарами. Більше у приміщенні нікого не було.

– Так от… – майже пошепотів він, потираючи приплюснуте підборіддя вказівним пальцем. – Те що я тобі розповім, повинно залишитися таємницею.

Ніка відчула, як її тіло здригається, чинячи опір його незрозумілим і лячним словам, що наганяли на неї повне спантеличення, тому заперечно похитала головою.

– Мені не подобаються таємниці! – голосно буркнула вона, на щастя, Діна та Жанна не змогли цього почути. Зараз був не час встрявати у якісь авантюри. Хтозна, що саме хотів розповісти цей старий чолов’яга.

– Але ж… – раптово похнюпився власник крамнички. – Виходить я стільки часу змарнував!

Він опустив сиву голову і притулив долоню до зморшкуватого лоба, а потім доторкнувся пальцем до почервонілого носа. Його засмучений вигляд почав бентежити Ніку.

– Ви ж простояли біля мене лише якихось п’ять хвилин! Гаразд. – обезсилено видихнула вона, не вірячи, що їй все-таки доведеться його вислухати. В старих глибоких очах знову спалахнула незвична іскорка.

– Ця фігурка, яку держить у руці дівчина… це є провідник. – напруживши обличчя та піднявши ціпка вгору, наче якийсь магічний посох, повідав він.