Слава ЗСУ!

Борис легенько кивнув і поправив квадратні окуляри, що раптово з’їхали йому на ніс.

– Так, я від’їжджав ненадовго… Повернувся декілька днів тому. Приємно знову вас бачити. – недбало кинув він. Ніка засумнівалася у щирості його слів, принаймні по його змученому виразу обличчя не можна було сказати, що він відчував хоч якусь приязнь.

Почувся дитячий писк, всі вони озирнулися і поглянули на примхливу біляву дівчинку, що тримала у руці два іграшкових ведмедика та рожевого слона, проте ці дві іграшки її не задовольняли, бо мала лунко верещала, показуючи тоненьким пальчиком на здоровезного пінгвіна з червоним бантом. Висока жінка в білому хутряному манто, ігноруючи гучний крик потягла неслухняну дочку до виходу. Нарешті, коли вереск лунав вже з вулиці, друзі знову дивилися один одному в спантеличені обличчя. Борис протер невеличкою хустинкою свої великі окуляри і зиркнув на Ніку ясними блакитними очима, що були наповнені давнім неприхованим смутком. Вона зненацька здригнулася та відчула у горлі дивний холод, що почав поширюватися по венах, і здавалося дійшов до самого серця. В цьому погляді було щось доволі знайоме та гіпнотичне, і це незрозумілим чином вплинуло на її свідомість.

– Ти майже не змінився… – замислено сказала вона, прикусивши губу та споглядаючи на його безкінечно втомлене обличчя.

– Я не хотів цього. – відчайдушно прошепотів Борис Кірон, намагаючись зняти з себе змучений вираз.

Ніка округлила зелені очі та голосно видихнула повітря.

– Ти про що? – її подив був цілком доречним.

– Я дозволив йому загинути. Пробач. – низький голос був наповнений цілковитим розкаянням.

Діна поволокла заінтриговану Жанну, що заклякла з відкритим ротом пильно вслухаючись у розмову Бориса та Ніки, до полиць з вітальними листівками. Коли вони вже були на певній відстані, Ніка заперечно похитала головою та зімкнула руки докупи.

– У цьому не має твоєї вини. Це був нещасний випадок. – якомога спокійніше вимовила вона, розглядаючи гладеньку підлогу, заляпану мокрими слідами.

– Я довго по це міркував. – Борис знервовано стиснув книгу у руці. На чорній палітурці, зеленими літерами було написано: «Всі властивості герані».

– Навіщо? Чому ти це робиш? – не втрималася Ніка, пронизуючи його довгим ущипливим поглядом.

– Що саме? Читаю про рослин? – він покрутив книгою, перед її перекошеним від хвилювання обличчям.

Принаймні Ніка завжди вважала Бориса зарозумілим, але чомусь зараз він здавався занадто тупим.

– Причому тут твої рослини? Я не це мала на увазі. Чому ти згадуєш минуле? – її запитання змусило його здригнутися. Бліде обличчя стало зморшкуватим і схожим на прим'яту подушку, а руки знесилено прилипли до нахиленого тіла.

– Ти повинна розуміти, що минуле це частина нашого життя, його не можна викинути чи проігнорувати. – його слова навели на Ніку повне спантеличення. Якби він знав наскільки його зарозумілі думки відрізняються від щиросердних думок Джеліоса.

– Ми повинні змиритися з тим чого не можна змінити. – вона без поспіху повторила вислів Джела, що назавжди вкарбувався у її пам’ять. Борис доторкнувся рукою до свого спітнілого лоба.

– Ти говориш точнісінько, як… – він замовчав, потираючи напружене чоло, на якому відразу щезли маленькі зморшки. Ніка голосно зітхнула, їй так кортіло крикнути «як Джеліос» та навряд чи Борис зрозуміє це ім’я. Напевно зараз він силкується пригадати якогось древнього мудрого філософа.

– Борисе, ми прийшли сюди, щоб придбати подарунки на свято. – вона вказала на Діну та Жанну, які захоплено перечитували листівки з побажаннями. – До речі, вітаю тебе З Новим Роком! – Ніка намагалася, щоб її голос прозвучав якомога урочистіше. Борис кивнув кудрявою головою, його губи витягнулися в маленькій, проте привітливій усмішці.

– І тебе. – впівголоса сказав він, прямуючи рівною ходою до торговельного прилавка, щоб розрахуватися за книгу. Провівши його пильним поглядом, Ніка знову відчула щось доволі знайоме. Її пульс прискорився, а вуста почали жадібно ковтати нагріте повітря. Ніка не могла збагнути кого їй так нагадував Борис. Його хода, жести, вираз обличчя усе спливалося у якусь незрозумілу, проте доволі знайому картину. Вона спробувала викинути з думок усі дивні нав’язливі передчуття і долучилася до друзів.

Жанна квапливо відірвала погляд від фіалкової листівки.

– Хм, цікаво, кому Борис купує подарунки? Він живе один! – здивовано пробелькотіла вона, дивлячись, як їхній знайомий залишав крамницю. Вхідні двері беззвучно зачинилися за ним.

– Думаю, він купив книгу для себе. – добродушно пояснила Ніка, розгладжуючи зелене пальто. Жанна відразу залилася дзвінким сміхом.

– Що тут смішного? – відзначила нахнюплена Діна, прискіпливо дивлячись на її відкритий рот.

– Він же купує подарунки для самого себе. – Жанна всадила тонкі пальці у руде волосся, що було трошки мокрим від розталого снігу.

– Ну той що! – знизила плечима Ніка. Так, однією з таємниць, яку вони все ще не могли розгадати – це куди поділася Борисова родина. Він сам–самісінький поселився на їхній вулиці понад три роки тому. Друзі лише знали, що він був завзятим Ботаніком і працював лаборантом у сусідній школі.

Набравши цілу купу листівок, вони метнулися до інших секторів. Жанна та Діна взялися розглядати посуд та інші дрібні сувеніри, які були акуратно розложені на широких дерев’яних полицях.

– Мені потрібно подарувати щось Тіму. – заклопотано проказала Жанна, показуючи на настінний годинник у формі пурпурового серця.