Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > ІНДАСТРІЗ

«Що ж відбувається, - думав я, - і наскільки побачене мною загрожує мені самому? Бо ж, як не крути, тепер я являюсь свідком злочину, та, імовірно, становлю тепер для злочинця реальну загрозу притягнення до відповідальності».

І саме тому мене бентежив той спокій, з яким безхатченко займався своєю роботою. Він не переймався моїм викриттям, не намагався мене зупинити і, здається, так само байдуже повернувся до свого заняття, коли я вирішив відступити. Мені не йшла з голови якась невиразність, буденність цього дійства. Адже хіба не повинні вбивці більш ретельніше приховувати сліди своїх злочинів? А тут все радше нагадувало кадри з кінохроніки про нацистські табори смерті. Звідки така самовпевненість в своїй безкарності?

А ще більше бентежило те, що трупи в ямі з покидьками не інакше як були привезені вантажівками, які я бачив перед цим. Отже, версія про схибленого маніяка-одинака розширяється до цілої групи осіб.

Треба негайно забиратися геть. Швидко!

І треба якнайшвидше повідомити про все, що тут відбувається. Але кого і як? Врешті, я не знаю міста і мені самому конче потрібна допомога, бо запитати дороги реально немає в кого.

Я поквапом став повертатися до дев’ятиповерхівки, постійно озираючись навкруги та прислуховуючись до навколишніх звуків. Мені здавалось, що ось-ось з-за чергової купи залізобетонних конструкцій мені назустріч вийдуть подільники того безхатченка. І що тоді далі? Очами я блукав в пошуку шляхів відступу, хоча добре розумів, як важко зорієнтуватись на чужій території і що у випадку, коли мені дійсно доведеться тікати, я дуже швидко втрачу будь-яку можливість сховатися чи знайти собі допомогу.

До того ж, що я міг запропонувати, якщо б мене схопили: гроші, автомобіль? Все це в мене й так можна відібрати, а от свідок їм не потрібен у будь-якому випадку. Відразу згадалась купа сміття з оголеними трупами і по спині пробіг зрадливий холод.

Проте, ніякого переслідування не було, не зважаючи на мій стан вкрай нервового збудження. Я дійшов до будинку, обігнув його з правої сторони, минув фасад кафе, пройшов асфальтований майданчик і врешті вийшов до проїзної частини вулиці. Весь час я стискав в спітнілій долоні правої руки дерев’яну швабру.

Собаки… Чим же вони харчуються?..

Автомобілів на шляху не було, хоча десь зовсім недалеко було чути бурчання двигунів якихось великих машин, можливо навіть КРАЗів, які до цього вивозили сміття. Я так само вийшов на дорогу і безперешкодно перетнув її у напрямку автостоянки. В голові знову закрутилась думка наплювати на все, на весь цей непривітний Індастріз, сісти в автомобіль і чимдуж помчати у зворотному напрямку. Я міг би зупинитись на ночівлю вже десь на трасі і телефоном повідомити про труднощі, які мене спіткали; пояснити, що заблукав, або навіть вигадати якусь іншу причину, на кшталт поломки автомобіля. Отримавши більш чіткі інструкції, я міг би вже прямо зранку приїхати на нове місце роботи, а ще краще, якби мене хтось зустрів при в’їзді.

Між тим, холод став пробиратися під куртку, а до всього я відчув страшенний голод. В автомобілі нічого їстівного не було, але можна було б непогано зігрітися. Зважаючи, що тут я ще й досі не знайшов жодних закладів харчування, думка повернутися назад і зупинитись в одному з придорожніх закладів, які я минув по дорозі в Індастріз, здавалась якнайвдалішою.

Попередня
-= 10 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!