Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > ІНДАСТРІЗ

Затримавшись лише на хвилину щоб остаточно ствердитись в правоті своїх міркувань, я неспішно став спускатися вниз. В той же час собаки дійсно припинили казитися і лише погавкували до свого господаря, демонструючи, як мені здалось, свою послужливість. Водночас, в голосі невідомого відчувався спокій і впевненість. Я не вловив в ньому жодної небезпеки і це обеззброювало. Я майже фізично відчував, як притуплялася моя обережність, яку змінював шал бажання поїсти. Від зустрічі з незнайомцем перш за все я очікував задовольнити саме цю потребу.

• Не бійтеся, зі мною вони вам нічого не заподіють, - почувся все той же голос.

• Я виходжу, - озвався я.

• Ідіть-ідіть, - почулось у відповідь.

Біля входу в гуртожиток стояв неохайно одягнутий в якесь дрантя досить кремезний чоловік з сивим і нечесаним волоссям, що пасмами спадало йому на плечі, і з такою ж посивілою та заплутаною бородою. Не було жодного сумніву, що це той самий безхатько, який витягував з ями мерців. Мене вдруге за короткий строк пронизало струмом, а в колінах зрадливо замлоїло. Перебуваючи поруч з ним я мимоволі порівняв його дебелу статуру із своєю і зрозумів, що це порівняння не на мою користь. До всього, поруч з ним знаходились ті ж самі собаки, з якими мені вже довелось познайомитися біля кафе.

При виході на вулицю я утримував свою гвинтівку у правій руці, однак побачивши собак, - мимоволі підняв її перед собою, ухопивши лівою рукою за цівку, так, ніби збирався в рукопашний бій.

Моє напруження вмить передалось гавкунам і я відразу почув вже знайоме гарчання, яке передувало атаці.

• Жулька! До мене! Ти чого? – крикнув на них незнайомець. – Я вас прошу, не бійтеся. Вони ще не роззнайомились з вами, то ж й насторожі.

Якусь мить я стояв перед бороданем споглядаючи на його собак, а потім зрозумів недоречність своєї пози і неспішно, аби не робити різких рухів, повісив зброю на плече.

• От і добре, – усміхнувся незнайомець і підійшов до мене простягаючи вперед свою величезну долоню для рукостискання, – Сергій Леонідович. Мене тут попо́м кличуть.

• Сергій Леонідович? – здивувався я.

• Так, Сергій Леонідович. А що вас так дивує?

• Я теж… Сергій Леонідович.

• Невже? – здивувався мій тезка. - Ну за таких умов я просто мушу запросити вас до себе. Звісно, якщо ви не проти…

• Я не проти, - обережно погодився я, намагаючись продемонструвати свою приязнь і відсутність страху.

Ми йшли по якійсь, мабуть лише йому знайомій, стежині між напівзруйнованими будівлями і безкінечними заростями чагарників, якими тут була оповита майже вся територія. Собаки остаточно втратили до мене інтерес і бігли десь попереду. Я ж, перебуваючи під впливом несподіваної зустрічі, йшов мовчки, оглядаючись по сторонам та намагаючись визначити, чи не чатує на мене якась небезпека. Але сфокусуватись ніяк не вдавалось через вкрай виснажений стан. Хоча перед моїми очима все ще кружляли о́брази з побаченого у перший день, свідомість чимдалі тим більше обволікала втома і притаманний мені фаталізм.

• А я бачу, Сергію… ви ж не проти, що я так відразу? Я ж набагато старше, та й…

• Звісно ні, - відразу погодився я, - я лише мав на увазі що у мене і ім’я і по-батькові збігається…

Попередня
-= 107 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!