Слава ЗСУ!

Сергій Леонідович замовчав, ніби щось пригадуючи, а за мить продовжив:

• Міліція так і не змогла встановити жодного свідка і розслідування швидко зайшло в глухий кут. Але Митя й сам займався пошуками вбивць. – Піп поглянув мені в очі, ніби щоб пересвідчитись, чи я все розумію. – Ну, тобто, неофіційно. Звісно, про це знали всі і керівництво дивилось на його дії крізь пальці. Митя не був оперативником, та в ті дні він здається перешерстив все, що так чи інакше уособлювало місцевий криміналітет. Знову ж таки, подейкують, ніби він перетнув умовну межу дозволеного. Хоча думаю, це все теж конспірологічні вигадки тих, хто нічого не тямить і не знає про справжнє положення речей в тодішньому Індастрізі.

Сергій Леонідович знову замовк і цього разу надовго. В кімнаті запала тиша, що порушувалась плямканням собак, байдужих до долі Миті. Я навіть не знав, чи збирається мій співрозмовник продовжувати свою історію і чи доречним буде йому про неї нагадати. Та коли я вже й не сподівався дізнатись, що було далі, він несподівано продовжив:

• Це тривало може з місяць. А потім він зник: за містом в лісосмузі знайшли його автомобіль, але ні Миті ні його табельної зброї там не виявилось. Саме тоді й з’явилися перші домисли, пов’язані з цією темною справою. Розповідали, ніби Митя натрапив таки на слід тих зарізяк і нібито сам став жертвою їх страшної розправи. Подейкували також що все було навпаки: що він здійснив над ними кару і не в змозі повернутися до звичайного життя був змушений залишити місто. А потім, ще приблизно за місяць він знайшовся на одному з кар’єрів після послідовного висадження гірської породи. Чорт! Я сам його бачив. Він наче привид з’явився з пороху, що стояв після вибухів і виглядав геть жалюгідним: одяг був весь пошматований, а в очах блищав божевільний вогник. Взагалі не зрозуміло, як він вцілів, бо підривали тоді багато, а він, можна сказати, був у самому епіцентрі. Звісно він був контужений, з вух текла кров… Кажуть, це і стало причиною його божевілля. Хоча, звісно, любителі детективів подейкують, що справжня причина не була пов’язана з вибухами і мала місце раніше. Ніхто не знає, де він був весь цей час і хто познущався з його дружини та дитини. Невідомо навіть, чим завершились його пошуки. Але з того дня, коли він з’явився знову, він був вже іншим.

Піп заглибився у роздуми, ніби знову намагаючись щось пригадати чи підбираючи слова для наступного повідомлення, але згодом, мабуть вирішивши остаточно змінити тему і повернутись у теперішній час, підніс гвинтівку до рівня грудей, легким рухом відвів важіль затвору в бік і щось показуючи мені всередині продовжив:

• Я казав про запобіжник, та насправді ти б з цієї гвинтівки не зміг вистрілити. Ти знав це? Миті подарували її більше для сміху. Це була, так би мовити, психологічна зброя, однак аж ніяк не вогнепальна.

Не можу сказати, що мене це дивувало, бо ж я і сам сумнівався в тому, щоб божевільному доручили справжню зброю, нехай і без набоїв. Я й підібрав її лише через пристойний зовнішній вигляд, коли зняв все намотане ззовні лахміття. Але я не володів технічним аспектом цього питання і мабуть, вловивши в моїх очах нерозуміння, Сергій Леонідович знову підніс гвинтівку вгору і відвів затвор:

• Тут не було бойка́… А тепер він є.

Сергій Леонідович пильно подивився мені у вічі, а потім простягнув зброю мені: