Слава ЗСУ!

Поряд були кучею звалені дошки з рештками клейонки, що нерівними краями стирчала в місцях розриву. Очевидно тут стояв якийсь намет, який з огляду на невеликі розміри навряд чи був призначений для ночівлі людей.

Обережно я почав розгрібати дошки і врешті віднайшов полотняну торбинку в якій знаходилося два буханця хліба. Всівшись на першу-ліпшу височину з дошок (попередньо провівши долонею, щоб переконатись у відсутності цвяхів чи чогось подібного) та відломивши рукою шматок хліба, я взявся жадібно його наминати, намагаючись не поспішати і ретельно пережовувати. Можливо через психологічне потрясіння від пережитого і побаченого, а може через те, що крім легкого сніданку на одній з автозаправок, я цілий день нічого не їв, - я відчував бурхливий напад голоду. До того ж, їжа була тим єдиним, що я міг достеменно розуміти в цьому абсурді, а його тамування не потребувало складних розумових операцій. Так і не спромігшись збагнути все, що відбувається, мозок ніби відмовився здійснювати подальший аналіз і давати хоч якісь пояснення. Думок теж не було, знову працювали примітивні інстинкти.

А ще, разом з цим, я відчував почуття, дуже схоже на ейфорію. Реальна загроза життю минула і натягнуті до межі відчуття і емоції вмить ослабнули вивільнивши надлишок невикористаного адреналіну. Незважаючи на все, що сталося за останні кілька хвилин я, крім іншого, відчув загальну слабкість і отупіння. Навіть головний біль відступив на задній план.

Остаточно призвичаївшись до місцини і освітлення, я побачив під купою уламків шмат закрученого листового металу. Зіставивши вибух, який я бачив зі стежки, його наслідки та, нарешті, металеві уламки, я дійшов висновку, що мав місце розрив газового балону. Хоча через суцільну загальмованість це відкриття з’явилося ніби саме собою.

І все ж, в цілому задоволений своєю розсудливістю та ясністю мислення, я підвівся, аж раптом побачив, що з протилежної сторони багаття на мене дивиться якийсь незнайомець в куценькому напівпальті з натягнутим на голову капюшоном. Я збагнув, що якийсь час до цього щось таки відчував (присутність?) бічним зором, але захоплений розслабленою млістю та самозамилуванням не звернув на це уваги.

Я завмер, тупо дивлячись на незнайомця, утримуючи торбинку в лівій руці, а кусень хліба в правій. Але незнайомець, побачивши моє замішання, зрушив з місця і обходячи вогнище з того ж, що і я боку, пішов прямо до мене і як ні в чому не бувало заговорив:

• Ну шо́ там? Шось оста́лось?

Я так само тупо як і до цього, простягнув торбинку з хлібом йому назустріч. Він підійшов, діловито взяв мішок в свої руки і зазирнув всередину:

• Хліб? – здивовано і якось розчаровано мовив він, потім глянув на мене, знову в торбинку, склав її краї докупи в одну долоню і простягнув мені назад.

Це був кремезний чоловік невизначеного віку, що одночасно виглядав і на сорок років, і на шістдесят. Мав середній зріст. На обличчі, - жовтувата рідка борідка, якісь витягнуті розпластані губи, безформний ніс-картоплина та непропорційно маленькі оченята. З першого погляду його рухи могли б здатися незграбними через якусь зашкарублу сутулість, проте переміщувався він з легкістю і напрочуд філігранно. Як я і помітив раніше, на ньому було благеньке демісезонне напівпальто сірого (в темряві) кольору з піднятим коміром, яке до того ж було йому замале на кілька розмірів. З-під ворота на голову був натягнутий капюшон іншої одежини. Картину доповнювали мішкуваті штани, з заплатою на правому стегні, та стоптані до непристойності кросівки.