Слава ЗСУ!

З пам’яті виринула недавня бійня, але вже знову як поганий сон, а не як реальність, частиною якої я був ще недавно. Не те, щоб я забув про все, повністю, заспокоївся чи якось збайдужів. Звісно, таке навряд чи колись забудеш. Просто на зміну стресу прийшло якесь отупіння і опір раціональному мисленню, які в необхідний момент зняли психологічну напругу. Картини баченого знову зринули в усіх своїх барвах, та, незважаючи на свою натуралістичність, вже сприймалися дещо відсторонено.

Єдиним негативним наслідком, причиною якого стали ці спогади, був протверезний витік душевного комфорту, позаяк я все ще не міг зрозуміти того, що відбувається, і при цьому знаходився в чужому, непривітному місці.

Я пройшов залом вздовж зачинених касових віконець до бокової стіни автовокзалу, вздовж якої тягнулось три секції сидінь по три крісла в кожнім. Освітлення в цій частині було дуже слабким, оскільки лампочки були ввімкнені лише в центрі приміщення. На середньому кріслі правої секції, повернувшись на бік до розташованих поруч клунь, навсидячки спала літня жінка, голова якої була запнута товстим шаром хусток.

Я попрямував до лівої секції і провівши рукою по сидінню (на дотик поверхня видалась гладкою і чистою), всівся в крайнє ліве крісло. І тільки тоді я зрозумів, як насправді втомився. Спина і шия нили задавненою тупою біллю. Лоб і ліва вилиця пульсували: я помацав їх рукою і виявив гулю на лобі з лівої сторони. Ліве ж око при доторку через повіки хворобливо «прострілювало» кудись вглиб черепа. Я затулив долонею праве око і став роздивлятись приміщення автовокзалу лівим (люди, що знаходились в залі очікування – продовжували не звертати на мене уваги; Чєлєнтан з жінкою, - стояли на тому ж місці і вже ніби не сперечалися), - та вочевидь не знайшов жодних вад зору.

А позаду мене знаходилась секція батареї опалення і я швидко відчув тепло, яке мені передавалось з-за спинки крісла. Закинувши нога-на-ногу та склавши руки в замок на грудях я відкинув голову назад до стінки і трішки розслабився…

…В наступний момент мені щось різко стиснуло в сонячному сплетінні і в напівмороці, на тлі розпливчатого видива віддаленого світла я побачив над собою два темних силуети з якимись, ніби видовженими верхніми кінцівками. Тиск в грудях був точковим, не сильним і не так, щоб болісним, але водночас, - якимсь неприємним, таким, що ніби ввергнув мене в якусь іншу реальність, у вимір, в якому на мене чатує небезпека і щось інтуїтивно недобре; у світ, куди я не хочу і куди мені не треба. Намагаючись відігнати це прикре марево, я піднявся трішки вище в сидінні (коли це я так з’їхав?) і знову склав руки на грудях саме на тому місці, де щойно відчув тиск (коли ж це я їх розімкнув?), але тиск повторився трішки вище, а силуети не лише не зникли, але стали більш виразними. Перший тримав у руці якусь палицю, що була спрямована на мене і тицяла мене в груди; інший стояв трішки далі, за лівим плечем першого.

• …я говорю, документи! – серед напівсну-напівпробудження долинуло до мене закінчення адресованої вочевидь мені фрази.

Палиця, що тицяла в мене, виявилась гумовим кийком і лише після усвідомлення цього до мене дійшло, що я на деякий час заснув. Переді мною стояло два патрульних міліціонери. Я відразу ж зрозумів, що судячи з контингенту, який знаходився в залі очікування, вони сприйняли мене за чергового безхатченка. Але ж…