Слава ЗСУ!

Мій співрозмовник виявився неабияким оповідачем, а до того ж, я відчував, також мав потребу виговоритися.

• Треба вам сказати, - вів він далі, - що і «Тяжмашстрой», де я мав честь працювати, і інші заводи на той час були не лише гігантами, але й дуже багатими підприємствами. Наші керівники літали службовими вертольотами, здійснювали робочі поїздки за кордон на міністерському рівні, мали свої «входи і виходи» в Раді Міністрів. То ж і спецміліція, на відміну, - Олександр Петрович постукав по лавці, - на відміну від міліції звичайної, мала в рази́ вищу зарплатню та була оснащена за останнім словом техніки, - на рівні передових спецпідрозділів світу.

Коли прийшла криза і все довкола почав поглинати «Алмаз», спецміліція почала поступово перетворюватися на приватну охоронну компанію спрямовану на захист індивідуальних інтересів нових власників і, наскільки мені відомо, остаточно втратила свою навіть формальну приналежність до столичного міністерства.

Тоді, в роки занепаду, коли все летіло шкереберть, «Алмаз» здавався подарунком небес. Це був моноліт! Оаза стабільності серед хаосу занепаду. Але знаєте, що я думаю? – я майже фізично відчув на собі погляд Олександра Петровича, хоча все ще його не бачив, - я думаю, най би щез цей Індастріз к лихій годині! Щоб і сліду його не залишилось!

Якісь провладні розумники вирішили, що за умов режиму спеціальної економічної зони тотальна монополізація є чи не єдиним виходом з ситуації, що склалася. «Алмаз» мав гроші і йому було ввімкнуте зелене світло. Та чим більше він костенів, - тим більше центральна влада втрачала контроль над ним. Все стало швидко змінюватися, і як ви розумієте, - в гірший бік.

Тепер колишніх співробітників спецміліції називають «специ́». Саме їх ви бачили. І борони Боже, Сергію, з’являтися у них на шляху. Але це ви самі вже розумієте. Вони тепер часто виконують брудну роботу. Тим, кого вони розстрілювали, теж вигадали ймення: їх називають «саботажники». Саботажники це ті, хто з тих чи інших причин не відпрацював борг перед «Алмазом» і ухиляється від роботи. Насправді дуже багато людей потрапило в боргову кабалу до новітніх нуворишів: хтось усвідомлено, через безвихідь; хтось змушений відпрацьовувати нараховані йому збитки, які годі погасити протягом свого короткого життя; а на когось грошові стягнення взагалі були накладені зловмисно чи через помилку. І чим довше людина відпрацьовує, - тим у більшу залежність вона потрапляє, бо ж з її заробітку утримуються непомірні суми коштів не лише, як погашення витрат на харч, проживання в заводських бараках, спецодяг, засоби захисту тощо, а й на забезпечення всім необхідним тієї ж таки охорони. Тому навіть вартість набоїв, якими їх інколи розстрілюють, будьте певні, наперед вирахувана із зарплатні тих бідолах. А тепер додайте сюди збитки через вихід з ладу застарілого обладнання, та пов’язані з цим аварії, які також вираховуються із заробітної плати. В «Алмазі», треба сказати, не бідкаються проблемами модернізації. От і виходить, вибачте, саме справжнє рабство без можливості вирватися з цих пут.

Звісно, людям обіцяють списання боргів, вигадують заохочення за сумлінну працю. Проте повне погашення боргу постійно віддаляється і більшість поступово втрачає надію.

І тепер дивіться: умови – спартанські, харчування – аби не померти з голоду, за будь-яку дрібну провину, хоча б спробу дати звістку про себе – суворе тілесне покарання, ніяких лікарняних, а серйозні каліцтва на виробництві майже завжди тягнуть фізичне усунення постраждалого. Немає людини – немає проблеми. Тому люди завжди тікали. Певна річ, частіше їх все ж таки просто відловлювали і після, скажімо, карцеру кидали на найнебезпечніші, так би мовити, штрафні дільниці. Проте різаниною «специ» теж не гребують, особливо, коли треба залякати інших чи натаскати новачків.