Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > ІНДАСТРІЗ

І зрештою мені це навіть вдалось. Поринувши у вир спогадів про минуле я навіть не звернув уваги на задрипаний чотириста дванадцятий «Москвич» блакитного кольору, що зупинився ліворуч, та на оклик у свою адресу. Я зупинився і повернувся до автомобіля, біля відкритих задніх дверцят якого стояв молодик в світло-синіх джинсах і короткій коричневій шкірянці з пасом внизу.

• Чого вилупився? Тобі двічі повторювати?

• Перепрошую?

• В машину, кажу, залазь.

Хлопець явно не жартував. Я обернувся навкруги: людей поруч не було та й тікати було нікуди.

• Так, ану не дури! – повторив він.

• Куди мене?

• Ні, ну ти точно… Я ж сказав, до слє́доватєля.

• А ви з міліції?

• З поліції, бляха! Може тобі ще й ксіву показать? Давай живо в машину. Не зли мене.

Робити було нічого; гірше, що в мене не було не те що запасного плану, але й, по суті, основного плану «евакуації» з цього міста. Тому я слухняно сів на заднє сидіння, де знаходився ще один парубок віком біля двадцяти років. Хлопець в шкірянці сів спереду і машина рушила.

Зрадливий страх знову заліз під шкіру і я відчув озноб. Що далі, - думав я, - що вони хочуть від мене? Знову будуть бити? Навіщо ж тоді була потрібна лікарня? З іншого боку, попри притаманну розв’язність, хлопці вели себе мирно, наручники не одягали. Важко було збагнути, що відбувається, а за так, - фактично неможливо було вирахувати, як діяти далі.

Автомобіль заїхав на вже знайоме мені подвір’я лиш з тією різницею, що тепер це було вдень. Я вийшов з автомобіля і у супроводі двох хлопців, з якими їхав, піднявся східцями та зайшов у фойє, де знаходилась чергова частина. Однак, ми не пішли прямо, як це було минулого разу, а звернули ліворуч, пройшли до кінця коридору, піднялись східцями на третій поверх і знову пішли майже в самий кінець коридору. Я чомусь відразу вирішив, що це краще ніж минулого разу, а потім і сам зрозумів чому: тут були вікна. До того ж, було зрозуміло, що це не якийсь режимний об’єкт, а, так би мовити, публічне місце, куди з власної волі, з якоюсь заявою чи скаргою, може прийти будь-яка пересічна особа. На дверях висіли однотипні таблички з написами, на кшталт: «слідчий», чи «дізнавач», з прорізями, в яких були вставлені паперові смужки з прізвищами, нанесеними за допомогою трафаретки. Кожні двері також мали номерні позначки.

Ми зупинились біля кабінету «318» на якому значилось: «ст. слідчий Ігнатенко Р. Б.». Хлопець в шкірянці ледь відчинив двері і зазирнув всередину після чого, мабуть отримавши якесь ствердження, відчинив двері повністю і відійшовши в бік кивнув мені головою на знак заходити. Інший хлопець знаходився позаду мене.

Я зайшов в кабінет, яким виявилося тісне продовгувате приміщення схоже по габаритам на те, в якому мене «допитували». Але тут навпроти дверей було велике, хоч і заґратоване вікно, а стіни були заклеєні хоч і вицвілими, але шпалерами. До всього ж в кабінет була втиснута шафа та великий металевий сейф, що стояв біля вікна частково його затуляючи ліворуч.

За столом спиною до вікна сидів темноволосий худорлявий чоловік віком біля тридцяти років одягнутий в двобортний піджак сіруватого кольору, таку ж, невизначеного кольору однотонну сорочку, та вицвіло-блакитну краватку. Він запросив мене сісти (присісти, як він сказав) на стілець розміщений навпроти і жестом показав моїм супроводжуючим, що вони можуть бути вільні.

Попередня
-= 62 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!