Слава ЗСУ!

Несподівано, серед фільму почувся голос майора: «Ей, бабушка, ви куда? Альо!.. Вам-вам… Ви до ко́го?.. До ко́го?.. Ну, пишіть заяву… А чого ви прийшли?.. Ну я ж не знаю, ви ж до мене прийшли, не я до вас… Шо-шо?.. А він шо?.. В нас такий не работає… Пишіть, кажу… Та хоть папі римському… Пишіть… Ну це ваше право… Да, і про мене можете написать… Ага… Де я її вам возьму?.. Да…».

Перепалка продовжувалась ще деякий час, а потім звук фільму різко зник і я почув як відчинились двері чергової частини.

• Шо за баба? – почувся грубуватий голос прибулого.

• Та курей, каже, на тому тижні покрали. Ніхто не приїхав, от угрожає тут…

Двері відчинились знову і я більш чітко почув голос літньої жінки, який монотонністю і безперервним потоком важко засвоюваного мовлення нагадував голосіння.

• Жіночко, йдіть додому і чекайте. Ми все записали. Записав Єфрємов? От, - записали… Ідіть, кажу додому. Ждіть! Участковий завтра прийде. В нас і без вас проблєм куча.

Двері зачинились.

• Де моя машина?

• Міша у дворі миє.

• Ану гукай його сюда.

• Щас, Сергій Миколайович.

• А цей чого тут? – питання явно стосувалось мене.

• Це з «солнишка». Ігнатенко занімається. Сьогодні на суд вже пізно, а завтра…

• І як ти його тут держать собираєшся? Ей, як там тебе, ану повернись, - вже до мене.

Я повернувся і впізнав в цьому чоловікові начальника міліції, який вже відвідував мене в камері. Він, видно, теж мене відразу впізнав і по-панібратськи продовжив:

• О, очухався? Вже й на людину став похожий. Ну нічого-нічого. Шо було – загуло. Договорились? А будеш нормально себе вести, все буде в тебе харашо. По́няв? Єфрємов, оприділи його кудись, чого він тут стовбичить? Хай отдихає. І нагодувать придумай. Ось, - порився в кишені і витяг кілька зіжмаканих купюр, - хай хлопці куплять шось йому. Це ж, якщо на суд завтра, то він, в лучшому случаї, тільки в обід попаде в списки? А ти сидиш тут.

• Та ми б придумали шось…

• Придумали… Давай, хай не стоїть тут. І де цей, кхєра́м, Міша!

Через кілька хвилин мене повели стінами вже знайомого ізолятору. Але ми не зупинились біля дверей «телевізора», а пішли в останній коридор в якому з обох боків розташовувались однакові металеві двері на важких засувах. На цих дверях на рівні очей знаходились невеличкі круглі вічка для спостереження засклені потьмянілим склом, а нижче, - замкнені шпінгалетами прямокутні отвори, названі «кормушками», які відчинялися дверцятами назовні, зверху-вниз.

Моїм конвоїром був все той же «пожмаканий» сержант, який теліпаючи важкою зв’язкою ключів на довгому ланцюжку за весь час не зронив ані пари з вуст. Розслаблена атмосфера мого доставлення в камеру наштовхувала на думку, що мене все ж не вважають за кримінального злочинця, а хоч і зверхнє, але поблажливе звернення до мене начальника міліції свердлило черв’ячком упокорення та підстьобувало повірити словам Ігнатенка про можливість легкого розв’язання цієї проблеми за рахунок моєї догідливості. Ці думки не бентежили мене і навіть не викликали огиди по відношенню до себе. Напроти, я випромінював холодну зібраність і розважливість та мабуть в той момент відчув себе готовим піти на будь-яку брехню, підлість чи приниження, аби лише забратись з цього місця. Я нарешті остаточно усвідомив, що знаходжусь у пастці і на відміну від своїх попередніх імпульсивних потягів, продиктованих миттєвими емоціями, в цьому розумінні не було місця клопотам щодо роботи, автомобіля чи будь-чого іншого, не пов’язаного з думками про звільнення.