Слава ЗСУ!

• Слиш, Сє́мич, харе́ гнать, - обізвався той з верхнього ярусу, - я може не такий грамотний, як ти, та в жизні коє шо понімаю. Тебе от мабуть харашо били і шо? Все одно сидиш тут разом зі мною. Так шо ненада.

• Я ж вже казав. В мене все інакше. Я випадково…

• Хєра́сє, випадково! Бо́шку інваліду тупоро́м розфіга́чив, а потом, тіпа: бля, шо я наробив, я нечайно… Так чи шо? Ти ж його без варіантів мочка́рив! Так, шоб вєрня́к!

• Так, дійсно «мочка́рив»! Да, щоб напевно. Ти навмисно зараз все перекручуєш? Я ж розповідав вже. Так, я вбивав і ні на мить не сумнівався, бо гнидою твій інвалід був. Ясно? Такою гнидою, як і ти колись будеш, якщо за розум не візьмешся.

Сємич на мить замовк, опустив голову і став дивитися на свої мозоляні руки з розчепіреними пальцями. Потім підняв погляд, проникно подивився мені у вічі, ніби шукаючи якщо не підтримки, то хоча б розуміння, і врешті продовжив:

- Я і раніше вбивав, - продовжив він, - але то на війні. Там наказ був. Давно це було, та й молодий був, мало що розумів. Тоді неможна було про все розповідати. А зараз, бачте, можна. Зараз все можна…

Сємич відвернув погляд вбік і продовжив свою сповідь:

- Я теж жива людина, вік прожив, всього бачив. Розумію що життя дається раз, що великий гріх його відбирати і навіть по-людськи жалію Льоньку, хоч він і був падлюкою. Але в мене не було іншого виходу! Він після останнього звільнення геть здурів. Як кажуть, пустився берега на всю котушку. Все село тероризував. Було, пожаліється хтось на нього, його заберуть «на сутки», а він потім повернеться і вікна поб’є чи ще, чого доброго, ребра поламає. По хатах ходив, як у себе дома. Ногами двері відчиняв, брав що хотів, пиячив постійно…

• І до тебе прийшов?

• … і до мене прийшов. Хоч я його й попереджав раніше…

Сємич замовк, ніби знову поринув в пережите, аналізуючи злощасні події учасником яких він став не з власної волі, та намагаючись віднайти інші варіанти їх розвитку. Чоловік видавався загнаним в глухий кут. Під зовнішньою маскою суворого малорухливого обличчя відгадувалась внутрішня боротьба. Здавалось, що чоловік карався минулим, але в той же час сприймав його як об’єктивну неминучість. І він не шукав виправдань для свого вчинку.

• Він приніс пляшку самогону, сів за стіл і наказав моїй бабі приготувати якусь закуску.

Сємич ніби повернувся в теперішній час і пильно подивився мені прямо в очі, ніби знову намагаючись віднайти розуміння десь в глибині ме́не. На мить це здалось навіть нестерпним, та врешті він так само відвів погляд в бік і далі поринув в безвість думок.

• Я розумів, що в мене не може бути іншого шансу. Він бугай здоровий, трохи не до двох метрів зросту, кремезний. Був. На пилорамі колись працював. Там йому по-п’яні й відняло два пальці, за що його Льонькой-інвалідом і прозвали. Тож я не міг його просто прогнати. Якби я щось сказав йому наперекір, - там би й ліг. Дуже дурний був у п’янці. Та він і сидів завжди виключно за насильство.

Сємич вдихнув повітря і в черговий раз підвів на мене очі. Зя́ма тим часом, звісивши голову вниз, поглядав зверху то на мене, то на оповідача. Було видно, що він добре знав всю цю історію і лише навмисно провокував Сє́мича на її черговий переказ чи то, щоб я її почув, чи для власної розваги. Внутрішні переживання останнього його зовсім не цікавили.