Слава ЗСУ!

Тепер я знав, про Скирду, знав, що він за один: що йому потрібно і яким чином він цього домагається. І саме це знання змушувало капітулювати мою щойно віднайдену волю…

17

В «телевізорі» нікого не було і я, як і минулого разу, сів на вже знайому лавку ліворуч спершись спиною об стіну. Чи то від охоплених переживань чи від перерваного лікування почувався я дуже кепсько. Здавалося, що повернувшись сюди знову тіло стало «згадувати» пережиту над ним наругу і зудіти забитими місцями. Але гіршим було відчуття загальної слабкості аж до запаморочень та ознобу, перші ознаки яких я відчув ще в камері з Іваном Семеновичем та Зямою. Тепер же ці симптоми захворювання проявились вповні і щодалі посилювались, пригнічуючи й без того безпорадний стан моєї психіки. До всього пекло у грудях і з’явився кашель, що ніби виривав все зсередини. Я відчував себе розбитим, нікчемним, непотрібним, розумів свою незграбність і неспроможність боротися. Складалось враження, що я повертаюсь назад у вже пережите раніше.

Мені навіть майнула фантастична думка про те, що все це: прокурор, лікарня, Ігнатенко, - все це лише марево; що весь цей час я знаходився на цьому самому місці і свідомість, з огляду на мій фізичний стан, в пошуках порятунку намагалася знайти вирішення цієї проблеми в створених нею ж віртуальних світах; в іншій, паралельній реальності.

Та й зрештою, - що таке реальність?

Поринувши в безплідне теоретизування на тлі хвороби я незчувся як і заснув. Десь посеред ночі за дверима почулись оклики і гримання засовів. Пробудження, як останнім часом це було вже не раз, видалось якимсь ірреальним: я не відразу збагнув, де я знаходжусь і що відбувається. На мить мені навіть здалось, що я все ще в лікарні. Я навіть встиг відчути смак полегшення, яке промайнуло від помилкового усвідомлення, що моє повернення в «телевізор», - лише дурний сон. Але це марево швидко щезло і зрештою я зрозумів, що з камер виводили арештантів на той самий етап в СІЗО, про який мені розповідали.

Я прислухався за тим, що відбувається за дверима, проте звідти було чути поспішні кроки так, ніби люди поспішали на якийсь нічний потяг. В принципі, так воно й було за виключенням того, що весь поспіх відбувався внаслідок примусу, а на вокзалі чекав не купейний чи плацкартний, а «столипінський» вагон.

А що чекало на мене, я все ще не знав.

Я піднявся з лавки і виразно відчув, що занедужую. Голова йшла обертом і ломи́лась від тупого болю, а в напівтемряві «телевізора» перед очами виринали пульсуючі кола. Я встав на ноги і збагнув, що мене «во́дить». Крім іншого, зміна положення тіла пробудила болісний кашель. Я знову сів на лавку, намагаючись усвідомити, що зі мною не так і зібратися з силами. Скоріш за все в мене була підвищена температура тіла, хоча перевірити це я не міг. Між тим, звуки в коридорі знову стихнули, але я ще довго продовжував вслухатися в тишу, яка починала дзвеніти високими нотами в моїх вухах.

Раптом мені здалось, що в камері крім мене знаходиться ще хтось, хто був «підселений» доки я спав. Я вдивлявся в темряву, туди, де колись, в мою першу ніч в цих стінах, знаходився Коломієць. Та чим більше я вдивлявся, тим менше міг розгледіти: затемнена пляма застилала зір на тому місці, де знаходився уявний сусід; пляма рухалася, деформувалася змінюючи обриси.

Я окликнув, але відповіді не почув. Нарешті я вирішив, що все це наслідок багатої уяви і насправді там нікого немає. Однак, як можна бути в цьому впевненим не переконавшись наочно? Я був обмеженим кількома нудними квадратними метрами, де все застигло в статичному стані і моя свідомість, страждаючи від недостатності об’єктів для спостережень, настирно створювала їх із згустків темряви та зорових ілюзій. Зрозумівши, що не зможу заспокоїтись, я знову встав і підійшов до сусідньої лавки простягнувши руки долонями вперед. Я рухався повільно, та ось мої пальці торкнулись холодних і відполірованих часом дошок. Для впевненості я провів по них руками і з почуттям виконаного обов’язку повернувся назад і ліг на свою лавку.