Слава ЗСУ!

Так-сяк обтрусившись я вирішив якнайшвидше вийти з кар’єру саме вздовж дороги, скориставшись тимчасовою відсутністю транспорту. Та несподівано мою увагу привернув коричневий предмет з гладкою поверхнею. Він знаходився за кілька метрів від мене, ближче до дороги. Я підійшов ближче і побачив, що це рушничний приклад, частково прикиданий землею. Я нахилився, щоб підняти його, а коли ухопив рукою, - з шару ґрунту з’явилась Митіна гвинтівки в повній цілості. Наслідки зсуву в цій частині мали залишковий характер, і зброя лише якимось дивом відкотилася від свого власника на таку велику відстань. Я струснув її в повітрі, одночасно відчуваючи вагу та якесь благоговіння перед цим предметом, і не віддаючи звіт своїм діям машинально закинув її за праве плече. Мені кортіло роздивитися її як слід, але перш за все я мав залишити небезпечне місце.

За якісь дві сотні метрів я вже піднявся нагору. Тут дорога з кар’єру повертала праворуч і вздовж краю вирви прямувала в напрямку до адміністративної будівлі, яку з цього місця вже не було видно. Я ж, в свою чергу, щоб вийти на прямий шлях до Індастрізу, звернув ліворуч і переконавшись у відсутності хоч якоїсь дороги під ногами, продовжив огинати вирву, яка мало мене не поховала.

Подібно до своєї глибини, ширина кар’єру також становила великі розміри і це була моя головна проблема. Дуга, яку я мусив обігнути вздовж його краю, вимірювалась кілометрами. Розуміючи це, я пришвидшив ходу і вже за якийсь час подолав, як мені здавалось, чи не половину визначеного мною відрізку. Однак, таке прискорення вартувало мені сил, які я намагався рівномірно розподілити на весь шлях до міста. Відчуваючи кволість в суглобах ніг та невблаганний пек в стопах, я зупинився на короткий перепочинок присівши на невеликий валун з майже плоскою поверхнею. Від каменю йшов неприємний проникаючий всередину холод. Вирішивши надовго не затримуватись, я швидко роззувся, висипав з кросівок рештки ґрунту та дав ногам короткий відпочинок. Передчасна втома пояснювалась також тим, що я брів бездоріжжям, уламками гірської породи з постійним напруженням в суглобах стоп, а бруд всередині взуття вкупі з твердою і нерівномірною поверхнею ззовні, спричинив відчутні потертості шкіри.

Та я також розумів, що не можу гаяти час, доки не доберусь до міста. Там я сподівався заховатися десь серед покинутих будівель, на кшталт того ж кафе, в якому я ховався від собак. Натомість під небом цих кам’янистих пагорбів я відчував себе, як на долоні і мені було досить незатишно. Крім того, в мене не було годинника і я не міг орієнтуватися в часі, відчуття якого, як і відчуття тутешнього простору, скоріш за все мало викривлений характер.

Я швидко взувся і скочив на ноги. Знову взявши до рук гвинтівку та не маючи часу як слід її дослідити я засумнівався в її доцільності. «Яка від неї користь, - думав я, - чому я взагалі не залишив її там, де вона була?». Та залишати її тепер, привертаючи увагу вірогідних свідків, також було нерозумним. Я вирішив її позбутися, заховавши в першій-ліпшій схованці.

Треба було йти. Після короткочасного відпочинку я відчув ще більшу втому в ногах і був змушений значно зменшити темп ходи. Дорогою кілька разів я відчутно спотикався, що лише підсилювало біль. Та поступово ці відчуття стали притуплятися, а рухи зробились автоматичними. Я розумів, що нізащо не повинен зупинятися, адже наступного разу піднятися буде набагато важче.