Слава ЗСУ!

Постоявши якусь мить в задумі, я швидко опустився на землю і припав спраглими вустами до цілющої вологи. Зробивши кілька жадібних ковтків я змусив себе зупинитись і відразу відчув в роті присмак болота та мулу. Та це мене не могло зупинити, бо зрештою я не мав іншого вибору. Зачекавши доки зайві домішки осядуть на дно викопаної криниці, я знову припав губами до води і неспішно вгамовував спрагу, доки не відчув нудоту.

Я підвівся, сів навприсядки і упираючись правою рукою в землю зачекав доки минуть характерні спазми. До всього я відчував запаморочення. Болотяна вода, - це все чим на той момент був наповнений мій шлунок. Світловий день невпинно добігав кінця, а я навіть здаля не бачив обрисів міста. До того ж я був вкрай виснажений.

Я зрозумів, що за цих умов не зможу продовжувати свій шлях і мушу подбати про нічліг. Найперше, що збрело мені в голову, це змайструвати імпровізовану халабуду з гілок дерев. Для цього було потрібно не гаючи часу дійти до лісу і доки ще видно назбирати необхідний матеріал для свого будівництва.

Я різко піднявся, від чого на мить перед очима все пішло обертом, якийсь час постояв на місці перечікуючи наслідки очманіння, а потім важкою ходою рушив до лісу. Чим далі я просувався, тим все більш нетривкою ставала поверхня. Здається я вже добре усвідомлював перестороги Майбороди щодо болота, проте не міг собі дозволити звести нанівець витрачені зусилля, повернувшись назад. Та й куди мені було вертати? Я вирішив за будь-що дістатися лісу, тим паче що до нього, як мені здавалося в призахідному сонці, залишалося близько ста метрів.

Однак, кожен наступний крок змушував все більше сумніватися в можливості дійти до дерев. Під ногами невблаганно чвакало, в кросівки вже давно набралася вода, а рух блокувався засмоктуванням взуття, яке так і норовило залишити мене босим. Несподівано права нога пірнула чи не на дві третини довжини гомілки вглиб болота. Від раптового ривка я втратив рівновагу і завалився вперед виставивши перед собою руки. Гвинтівка злетіла з плеча, а праве коліно від неприродного розгинання ноги прорізав різкий біль. Я боявся, що при падінні пошкодив ногу, проте швидко оговтавшись зрозумів, що з нею, на щастя, все гаразд.

Йти далі було самогубством.

Я став обережно витягувати ногу з багнюки. Це було не легко, зважаючи на те, що я задирав пальці ноги догори, щоб утримати кросівок, який не відпускало болото. Впоравшись з цим я підібрав гвинтівку і ще раз оглянув смугу дерев, яку вже огорнула тінь та до якої я так і не зміг дійти. Ліс був поруч, але запобігаючи безнадійним спробам віднайти до нього інший шлях я повернув у протилежну сторону. Було холодно, а мокрі ноги лише посилювали це відчуття. Я плентався без конкретної мети та без жодних уявлень про те, де і яким чином провести ніч, що насувалася. В мене не було прихистку, засобів для розведення вогню та й самого палива для вогнища. Рухаючись як сомнамбула я не розраховував знайти все це посеред луків, на які невпинно насувалась темрява, проте не міг також і зупинятись, з огляду хоча б на те, що під ногами й досі було волого.

На небі з’явились перші зорі. Їх мимовільне споглядання особливо гостро нагадало всю мою вочевидь щасливу минувшину до Індастрізу. Якими незначними і дріб’язковими тепер здавались всі мої переймання з приводу кар’єрного росту чи матеріальні труднощі!