Слава ЗСУ!

— Я сподівалася, — сказала Елізабет, — що ви розкажете мені про символізм, прихований у цьому полотні.

Уперше за весь вечір на обличчі Ленґдона з’явився роздратований вираз.

— І для цього ви мене сюди покликали? А мені ж начебто сказали, що це надзвичайно важлива й термінова справа.

— А ви таки розкажіть мені про символізм.

Ленґдон зітхнув, вгамовуючи роздратування.

— Докторе Сінскі, узагалі-то кажучи, якщо вам хочеться дізнатися про якусь конкретну картину, то краще звернутися до того музею, де зберігається оригінал. У нашому випад- ку це буде Апостольська бібліотека у Ватикані. Там працює ціла низка прекрасних іконописців, котрі…

— Ватикан терпіти мене не може.

Ленґдон кинув на неї ошелешений погляд.

— І вас також? А я гадав, що лише мене.

Сінскі сумно всміхнулася.

— ВООЗ переконана, що поширення контрацепції є одним із ключових моментів забезпечення здоров’я у всьому світі — і для боротьби з хворобами, що передаються статевим шляхом, як СНІД, і для загального контролю народжуваності.

— А Ватикан вважає інакше.

Саме так. Вони витратили купу зусиль і фінансових ресурсів, аби переконати країни третього світу в тім, що контрацепція — це зло.

— Та отож. — Ленґдон усміхнувся з виглядом знавця. — Хто, як не купка сторічних старців-холостяків, знає краще за всіх у світі, як слід займатися сексом?

Із кожною секундою професор викликав в Елізабет де- далі більшу симпатію.

Вона потрясла циліндрик, щоби перезарядити його, а по- тім знову спрямувала зображення на стіну.

— Професоре, а тепер придивіться уважніше.

Ленґдон підійшов до зображення і вдивлявся в нього, по-

волі присуваючись іще ближче. Раптом він зупинився як укопаний.

— Дивно. Картину явно змінили.

«Ти диви, швидко як він це помітив!»

— Так, її змінили, і я хочу, щоби ви пояснили мені, що ці зміни означають.

Ленґдон замовк, пильно оглядаючи зображення, з особливою пильністю придивляючись до десяти літер, які утворювали напис «catrovacer»… потім його погляд ковзнув до чумної маски… а потім — до химерної цитати по краю картини, згідно з якою істину можна було побачити лише «очима смерті».

— Хто це зробив? — настійливо спитав Ленґдон. — І звідки взялася саме ця картина?

— Узагалі-то, що менше ви знатимете, то краще. Я споді- ваюся, ви спроможетеся проаналізувати ці зміни і розкажете нам, що вони означають. — І вони кивнула на робочий столик у кутку.

— Тут? Зараз?

Елізабет знову кивнула.

— Я знаю, що це нахабство з мого боку, але мені на- віть важко пояснити вам, наскільки для нас це важливо — Вона зробила паузу. — Можливо, це питання життя і смерті.

Ленґдон уважно подивився на неї.

— Розшифрування змін, внесених у картину, може зайняти певний час, але якщо для вас це так важливо…

— Дякую… — перервала Сінскі професора, щоб він часом не передумав. — Може, ви хотіли б кому-небудь зателефонувати?

Ленґдон похитав головою і відповів, що планував провести цей вік-енд у тихій самотності.

Прекрасно. Сінскі всадовила Ленґдона за стіл із проектором, папером, ручкою та переносним комп’ютером, що мав захищений супутниковий зв’язок. Ленґдона вкрай ошелешило те, що ВООЗ раптом зацікавилася зміненою картиною Боттічеллі, але він, виявляючи повагу до цієї організації, старанно взявся за роботу.

Доктор Сінскі гадала, що професор годинами вивчатиме картину без видимого конкретного результату, тому вирішила тим часом зробити дещо з власної роботи. Час від часу директорка ВООЗ чула, як Ленґдон трусив проектор і щось записував у блокноті. Та не минуло й десяти хвилин, як Ленґдон поклав ручку й заявив:

— Cerca trova.

Сінскі здивовано втупилася в нього поглядом.

— Перепрошую?

— Cerca trova, — повторив він. — «Шукай — і знайдеш». Ось про що йдеться в цьому закодованому написі.

Сінскі поквапилася до стола, сіла поруч і стала з цікавістю слухати розповідь Ленґдона про те, що рівні Дантового пекла переінакшили і що коли повернути їх на попереднє місце, то в результаті вийде вислів італійською: «Cerca trova».

«Шукай — і знайдеш? — подумала Елізабет. — Оце і все, що хотів сказати мені цей безумець?» Фраза звучала як прямий виклик. Бентежний спогад про останні слова цього маніяка, сказані під час їхньої зустрічі в штаб-квартирі Ради з іноземних стосунків, знову постав у її пам’яті: «Що ж, тоді вважаймо, що наша гра почалася».

— Бачу, ви пополотніли, — сказав Ленґдон, задумливо дивлячись на неї. — Наскільки я розумію, ви не такого результату очікували?