Слава ЗСУ!

— Гаразд, — мовив Ленґдон, стривожений цим образом. — Вочевидь, ми маємо йти на звук дзюрчання води… до якогось палацу, що осів у воду.

Ферріс знервовано почухав обличчя.

— А що таке «хтонічний монстр»?

— Підземний, — пояснила Сієнна, натискаючи на кнопки телефону. — «Хтонічний» означає «той, що під землею».

— Частково — так, — зауважив Ленґдон. — Однак це сло- во має ще одне значення, пов’язане з історією, — воно за- звичай асоціюється з міфами та потворами. Хтоніки — це ціла категорія міфічних богів та монстрів, наприклад ерінії, Геката або ж Медуза. їх називають хтоніками, бо вони жи- вуть у підземному світі й асоціюються з пеклом. — Ленґдон зробив паузу. — Згідно з міфами, вони виринають з-під землі, щоби творити хаос у світі людей.

Запала довга тиша, і Ленґдон відчув, що всі вони думають про те саме: «Отой хтонічний монстр… може означати лише одне — Цобрістову чуму».

Спустися вглиб осілого палацу…

Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр… Занурений в криваві води Лагуни, що не віддзеркалює зірок.

— Як би там не було, — сказав Ленґдон, намагаючись не від? волікатися від узятого курсу, — ми, вочевидь, шукаємо місце пі д землею, бо це принаймні випливає з останнього рядка поеми, де йдеться про «лагуну, що не віддзеркалює зірок».

— Вельми слушно, — зауважила Сієнна, відриваючи погляд від телефону. — Якщо ця лагуна є підземною, то вона, звісно, не здатна віддзеркалювати зірки. Але хіба у Венеції є підземні лагуни?

— Я про такі не чув, — відповів Ленґдон. — Але в місті, збудованому на воді, є безліч можливостей для існування таких лагун.

— А що, коли та лагуна розташована всередині будівлі? — раптом спитала Сієнна, окинувши їх обох поглядом. — Бо в поемі йдеться про «темряву осілого палацу». Ти ж казав раніше, що Палац дожів сполучений із базилікою, еге ж? Отже, ці споруди мають багато з того, на що посилається поема: свята мудрість мусейону, палац, стосунок до дожів — і все це розташовується прямісінько на головній лагуні Венеції, на рівні моря.

Ленґдон замислився над почутим.

— Ти гадаєш, що «осілий палац» із поеми — це насправді Палац дожів?

— А чом би й ні? Поема спочатку наказує нам стати навколішки в базиліці Сан-Марко, а потім іти на звук води, що дзюркотить. Імовірно, звуки води виведуть нас до сусіднього Палацу дожів. Імовірно, він має щось на кшталт осілого у воду фундаменту.

Ленґдон багато разів бував у Палаці дожів і чудово знав, що то є надзвичайно масивна споруда. Це великий комплекс будівель, що містить повноцінний музей, справжній лабіринт конторських кімнат, апартаментів, внутрішніх дворів та таку велику мережу в’язниць, що вона розташовується в декількох спорудах.

— Можливо, ти маєш рацію, — сказав Ленґдон, — але пошуки навмання в тому палаці можуть розтягнутися на багато днів. Я пропоную вчинити точнісінько так, як закликає мас поема. Спершу ми вирушаємо до базиліки Сан-Марко й знаходимо там гробницю або ж статую зрадливого дожа, її потім стаємо навколішки.

— А опісля що? — спитала Сієнна.

— А опісля, — зазначив Ленґдон, зітхнувши, — ми будемо молитися, мов навіжені, щоби зачути звук дзюркотливої води… яка має нас кудись вивести.

У запалій тиші Ленґдон уявив собі стривожене обличчя Елізабет Сінскі зі своїх галюцинацій; вона гукала через річ- ку: «Час спливає! Шукай — і знайдеш!» Професор задумався: «А де тепер може бути ця жінка? Чи жива вона? — Вояки в чорному, безперечно, здогадалися, що Ленґдону та Сієнні вдалося втекти. «Скільки часу мине, допоки вони прийдуть за нами?»

Повернувшись поглядом до поеми, Ленґдон насилу здолав приплив втоми й виснаження. Він придивився до завершального рядка, і в нього з’явилася ще одна думка. «Утім, може, її навіть не варто розглядати?»

Лагуна, що не віддзеркалює зірок. Ця думка, вочевидь, не стосувалася їхніх пошуків, але він вирішив нею поділитися.

— Є ще одне припущення, яке варто розглянути.

Сієнна відірвала погляд від телефону.

— Три частини Дантової «Божественної комедії», — сказав Ленґдон. — «Inferno», «Purgatorio» і «Paradiso». Усі вони закінчуються тим самим словом.

Сієнна здивувалася.

— І що ж це за слово? — поцікавився Ферріс.

Ленґдон показав у нижню частину переписаного тексту.

— Це слово завершує й цю поему — «зірки». — Він підняв посмертну маску Данте й показав у центр спіралеподібного тексту.

— «Лагуна, що не віддзеркалює зірок».

— Більше того, — продовжив Ленґдон. — У фіналі «Пекла» ми бачимо Данте, який прислухається до дзюркотіння води в безодні і йде на її звук крізь отвір… який виводить його з пекла.