Слава ЗСУ!

Роберт Ленґдон, замовивши літак, на виліт не з’явився.

А потім був отой дзвінок.

Коли телефон задзвонив, Сінскі була там, де пробула увесь день, — на задньому кріслі чорного мікроавтобуса. Агент Брюдер з отетерілим виразом обличчя увійшов до ав- та й подав їй телефон.

— Вам терміновий дзвінок, пані.

— Хто це? — спитала вона.

— Мені лише сказали, що для вас є термінова інформація стосовно Бертрана Цобріста.

Сінскі схопила телефон.

— Елізабет Сінскі слухає.

— Докторе Сінскі, ми з вами незнайомі, але моя організація займалася тим, що ховала від вас Бертрана Цобріста j впродовж останнього року.

Сінскі аж підскочила на сидінні.

— Хоч би хто ви були, ви ховали злочинця!

— Ми не робили нічого протизаконного, але це не…

— Не робили нічого незаконного?! Чорта з два!

Чоловік по той бік лінії зітхнув, вгамовуючи свої нерви,

а потім заговорив — тихо й спокійно:

— Ми з вами матимемо вдосталь часу для дебатів про моральність моїх дій. Я знаю, що ви мене не знаєте, зате я знаю про вас досить багато. Упродовж останнього року пан Цобріст платив мені грубі гроші, щоби ви та інші не могли до нього добратися. А тепер я змушений порушити власний суворий протокол і вийти з вами на зв’язок. Однак мені здається, що тепер ми не маємо іншого вибору, окрім як поєднати наші зусилля. Боюся, що Бертран Цобріст міг скоїти дещо жахливе.

Сінскі губилася в здогадках — хто він такий, цей чоловік?

— І це до вас дійшло лише тепер?

— Так, ви маєте рацію. Лише тепер, — щиро відповів чоловік.

Сінскі спробувала прояснити ситуацію.

— Хто ви?

— Той, хто хоче допомогти вам, допоки не пізно. Я маю відеопослання, записане Бертраном Цобрістом. Він попросив мене оприлюднити його на увесь світ… завтра. Гадаю, вам слід продивитися його негайно.

— Про що там ідеться?

— Це не телефонна розмова. Нам треба зустрітися.

— А звідки мені знати, що я можу довіряти вам?

— Можете, бо я скажу вам, де тепер Роберт Ленґдон… і чому він поводиться так дивно.

Сінскі аж сіпнулася, зачувши ім’я Ленґдона, й отетеріло вислухала абсолютно химерне пояснення. Виявилося, що цей чоловік співпрацював із її ворогом упродовж останнього року, однак, уважно слухаючи подробиці, Сінскі інстинктивно відчула, що має вірити його словам.

«Я маю погоджуватися, бо іншого вибору нема».

їхня «співпраця» почалася з того, що люди Брюдера швидко заволоділи літаком, «умовивши» пілотів. І тепер Сінскі разом із вояками мчала до Венеції, куди, згідно з інформацію цього чоловіка, Ленґдон і двоє його супутників мали вже прибути поїздом. Було запізно піднімати на ноги місцеву владу, але чоловік на лінії запевнив, що йому відомо, куди вони прямують.

До майдану Сан-Марко? Сінскі відчула холодок на спині, коли уявила собі натовпи людей у цьому щільно заселеному районі Венеції.

— А звідки вам це відомо?

— Не телефонна розмова, — відповів чоловік. — Але ви маєте знати, що Роберт Ленґдон не підозрює, що подорожує разом із вкрай небезпечним індивідом.

— Хто він? — настійливо спитала Сінскі.

— Один із найближчих поплічників Цобріста. — Чоловік тяжко зітхнув. — Той, кому я колись довіряв. Звісно, я був телепень. І тепер він, на мою думку, може становити велику загрозу.

Приватний літак прямував до венеціанського аеропорту імені Марко Поло з Елізабет Сінскі й шістьма військовими на борту, і директорка ВООЗ подумки повернулася до Ро- берта Ленґдона. Невже він справді втратив пам’ять? І нічого не пам’ятає? Ця химерна новина, давши відповіді на деякі запитання, засмутила Сінскі ще більше, бо вона й без того страшенно мучилася через те, що втягнула відомого науковця в таку халепу.

«Я ж не залишила йому вибору».

Майже два дні тому, коли Сінскі найняла Ленґдона, вона навіть не дозволила йому сходити додому за паспортом. А домовилася, щоб його тихцем пропустили в аеропорту Флоренції як важливого координатора Всесвітньої організації охорони здоров’я.

Коли С-130, вайлувато піднявшись у повітря, узяв курс на схід через Атлантичний океан, Сінскі поглянула на Ленґдона й помітила, що в того, нездоровий вигляд. Він сидів поруч із нею, напружено встромивши погляд у бокову стіну літака.

— Професоре, ви ж бачите, що тут немає вікон? Донедавна цей літак використовувався за прямим призначенням — як військово-транспортне судно.

Ленґдон повернувся до неї, його лице було білим мов крейда.

— Так, я помітив це, коли тільки-но піднявся на борт. У замкненому просторі я почуваюся зле.

— Тобто ви вдаєте, що дивитеся в уявне вікно, еге ж?