Слава ЗСУ!

Він знічено всміхнувся.

— Та десь так.

— А ви натомість погляньте ось на що. — Вона витягнула фото свого зеленоокого заклятого ворога й поклала перед ним. — Це Бертран Цобріст.

Сінскі вже встигла розповісти професору про свою неприємну зустріч із Цобрістом у штаб-квартирі Ради з іноземних стосунків, про пристрасть цього чоловіка до формули апокаліпсису, спричиненого перенаселенням, про його поширені в Інтернеті заяви стосовно тих благ, які дала свого часу Чорна Смерть, і про найзловіснішу обставину — про його зникнення рік тому.

— Хіба може така відома людина переховуватися так довго? — спитав Ленґдон.

— Він має багато охочих помічників. Професійних помічників. Можливо, йому допомагають уряди іноземних країн.

— А хіба є такі уряди, які поблажливо поставляться до перспективи вибуху епідемії чуми?

— Це ті самі уряди, що намагаються придбати ядерні боє- заряди на чорному ринку. Не забувайте, що чума є ідеальною біологічною зброєю й коштує величезних грошей. Цобріст міг легко ввести в оману своїх іноземних замовників, переконавши їх у тому, що збудник чуми, який він розробить у своїй лабораторії, матиме обмежений радіус дії. Цобріст єдиний, хто вповні уявляє, на що насправді здатен його витвір.

Ленґдон замовк.

— Хай там що, — продовжила Сінскі, — ті, хто йому допомагає, можуть робити це не заради влади чи грошей, а лише тому, що вони поділяють його ідеологію. Цобрісту не бракує послідовників, які підуть на все заради нього. Бо він є такою собі знаменитістю. Більше того, нещодавно він навіть виголосив промову у вашому університеті.

— У Гарварді?

Сінскі взяла ручку й написала на краю Цобрістового фото літеру Н, а потім знак +.

— Ви добре знаєтеся на символах, — сказала вона. — Вам відомо, що це означає?

Н+

— Ейч плюс, — прошепотів Ленґдон і злегка кивнув. — Гак. Кілька років тому цей знак було розклеєно по всьому університетському містечку. Я тоді подумав, що то запрошення на якусь конференцію з хімії.

Сінскі розсміялася.

— Ні, то був символ конференції «Humanity-plus», яка проводилася 2010 року і стала одним із найбільших зібрань прихильників трансгуманізму. з

Ленґдон схилив голову набік, немов намагаючись прига- f дати цей термін.

— Трансгуманізм, — сказала Сінскі, — це рух інтелігенції, щось на кшталт філософії, він швидко поширюється й укорінюється в наукових колах. У загальних рисах його представники стверджують, що люди мають використовувати досягнення науки й техніки, щоби здолати слабкості, притаманні їхнім тілам. Іншими словами, на наступному кроці еволюції ми змінюватимемо себе за допомогою генної інженерії.

— Звучить лиховісно, — зауважив Ленґдон.

— Як і всяка зміна, це лише питання міри. Абстрактно кажучи, ми займаємося власним генним модифікуванням уже кілька десятиріч — створюємо вакцини, які роблять дітей j невразливими до певних хвороб, наприклад до поліомієліту, віспи й тифу. Різниця полягає в тому, що тепер завдяки досягненням Цобріста в царині генної інженерії зародкових ліній ми навчаємося, як створити успадковану імунізацію, що ^! вплине на реципієнта на базовому рівні зародкових ліній

і зробить усі наступні покоління невразливими до тої чи іншої хвороби.

На обличчі Ленґдона з’явився ошелешений вираз.

— Отже, людство як вид може зазнати еволюції, яка наділить його імунітетом, наприклад, до тифу?

Це, скоріше, буде примусова еволюція, — уточнила Сінскі. — Зазвичай еволюційний процес — чи то розвиток ніг у дводишних риб, чи то відлеглого великого пальця в людиноподібних мавп — триває близько тисячоліття. А тепер ми маємо змогу здійснювати радикальні генетичні адаптації впродовж одного покоління. Прихильники цієї технології вважають її остаточним утіленням Дарвінового «виживання найпридатніших», коли людина стає видом, здатним цілеспрямовано впливати на процес власної еволюції.

— Схоже на гру «Сам собі Бог», — зауважив Ленґдон.

— Цілком згодна, — сказала Сінскі. — Одначе Цобріст, як і багато інших прихильників трансгуманізму, переконаний, що еволюційний обов’язок людства й полягає в тому, щоб використовувати всі засоби, які воно має, — із генною інженерією зародкових ліній включно, — заради вдосконалення себе як виду. Але проблема в тому, що наш генетичний код — це як картковий будиночок: одна карта сполучається з іншою й спирається на безліч інших карт, до того ж таким способом, про який ми навіть уявлення не маємо. Якщо ми спробуємо вилучити якусь людську властивість, це може призвести до того, що решта неминуче зсунуться, і результат буде катастрофічним.