Слава ЗСУ!

Ленґдон витріщився на чоловічка, не вірячи в почуте.

— То це ви спричинили в мене амнезію?!

Начальник винувато зітхнув.

— На жаль, це так. Хімічно спричинена амнезія. Дуже безпечний спосіб. Він позбавляє людину декотрих нещодавніх спогадів. — Начальник помовчав. — У непритомному стані ви щось промимрили про чуму, і ми зробили припущення, що то на вас вплинули зорові образи, випромінювані отим проектором. Ми навіть близько уявити собі не могли, що Цобріст створив чуму. — Начальник знову кілька секунд помовчав, а потім продовжив: — Ви також увесь час мимрили щось типу «Very sorry… very sorry…»

«Vasari». Ото, напевне, було і все, про що він встиг здогадатися після перегляду зображення з проектора. Cerca trova.

— Але… мені здавалося, що амнезія сталася через рану голови. Хтось вистрелив у мене.

Начальник похитав головою.

— Ніхто у вас не стріляв, професоре. Ніякої рани у вас не було.

— Що?! — Ленґдон інстинктивно помацав пальцями шви і набряк на потилиці. — Тоді що це в біса таке?! — Із цими словами він підняв на голові волосся, оголивши виголену ділянку.

— Це частина створеної ілюзії. Ми зробили маленький надріз на вашому скальпі й одразу ж наклали на нього шви. Ви мали повірити, що на вас напали.

«Так це не рана від кулі?»

— Коли ви прокинулися, — вів далі Начальник, — нам хотілося, щоб ви повірили в те, що якісь люди намагаються вбити вас… що ви в смертельній небезпеці.

— Але мене справді намагалися вбити! — скрикнув Ленґдон, і всі присутні на борту літака здивовано поглянули на нього. — Я на власні очі бачив, як шпитального лікаря — лікаря Марконі — холоднокровно застрелили з пістолета!

— Це вам так здалося, — спокійно мовив Начальник. — Але насправді цього не було. Ваєнта працювала на мене. Вона мала чудові навички для такої роботи.

— Убивати людей?

— Ні, — спокійно відказав Начальник. — Вдавати, що вона вбиває людей.

Ленґдон ошелешено витріщився на засмаглого чоловіка, пригадуючи, як сивобородий лікар із кущастими бровами впав на підлогу, а з його грудей хлинула кров.

— Пістолет Ваєнти був заряджений сліпими патронами, — пояснив Начальник. — Він активував радіокеровані петарди, які розірвали пакет із кров’ю на грудях лікаря Марконі. До речі, він живий-здоровий.

Ленґдон аж очі заплющив, приголомшений почутим.

— А… кімната у шпиталі?

— Швидка імпровізація, — відповів Начальник. — Професоре, я знаю, що вам вкрай важко все це осягнути. Ми працювали швидко, ви були ще в запамороченому стані, тому все вийшло неідеально. Та воно й не мало бути ідеальним. Коли ви прокинулися, то побачили те, що ми хотіли, аби ви побачили: шпитальні декорації, кілька акторів і зре- жисовану сцену нападу.

Ленґдон «поплив».

— Це те, чим займається моя компанія, — сказав Начальник. — Ми вміємо дуже вправно створювати ілюзії.

— А як же Сієнна? — спитав Ленґдон, отямившись і потираючи очі.

Я опинився в непростій ситуації, тому прийняв рішення працювати з нею. Мій пріоритет полягав у тому, щоб захистити проект мого клієнта від доктора Сінскі, і в цьому наші із Сієнною бажання збігалися. Щоби втертися до вас у довіру, Сієнна врятувала вас від убивці й допомогла втекти пожежними сходами. Таксі, яке чекало надворі, також було нашим, і в його задньому склі також була вмонтована петарда для створення ефекту справжності під час вашої втечі. Таксі відвезло вас до квартири, яку нам довелося умеблювати нашвидкуруч.

«Жалюгідна квартирка Сієнни», — пригадав Ленґдон, тепер зрозумівши, чому помешкання мало такий вигляд, наче його меблі були куплені на гаражному розпродажі. Це пояснювало й дуже доречну появу Сієнниного «сусіда», у якого вона запозичила одіж, яка напрочуд добре йому підійшла.

«Отже, усю цю історію зрежисували заздалегідь».

Фальшивим був навіть відчайдушний телефонний дзвінок Сієнниної подруги зі шпиталю. «Сієнно, це я, Данікова!»

— Коли ви телефонували до американського консульства, — пояснив Начальник, — то набрали телефон, який дала вам Сієнна. Насправді то був номер, що мав прямий вихід на мою яхту.

— Виходить, я до консульства навіть не дзвонив…

— Ні, не дзвонили.

«Залишайтеся там, де ви є, — настійливо прохав його фальшивий працівник консульства. — Я негайно за вами кого-небудь пришлю». А потім, коли з’явилася Ваєнта, Сієнна «доречно» помітила її по той бік вулиці й зробила висновок: «Роберте, уряд твоєї країни намагається вбити тебе! До представників влади звертатися не можна! Єдина твоя надія — це вирахувати, що означає отой проектор».