Слава ЗСУ!

— Слухаю, — відповів він.

— Пане, — почав Нолтон із ноткою нервовості й тривоги в голосі. — Мені страшенно незручно турбувати вас із цього приводу, але, наскільки ви знаєте, ми маємо завдання передати завтра засобам масової інформації одне відео.

— Так, — відповів Начальник. — Його вже підготували?

— Підготували, але мені хотілося б, щоби ви самі проглянули це перед оприлюдненням.

Приголомшений несподіваною заявою, Начальник відповів не одразу.

— А це відео — воно якимось чином вказує на нас чи компрометує в той чи інший спосіб?

— Ні, пане, але його зміст є досить бентежним. Наш клієнт з’являється на екрані й заявляє, що…

— Замовкніть! — наказав Начальник, спантеличений тим, що старший координатор насмілився на кричуще порушення протоколу. — Зміст не має значення. Про що б там не йшлося, відео нашого клієнта слід передати ЗМІ в будь-якому випадку. Клієнт міг запросто оприлюднити його через Інтернет, але натомість найняв нас. Бо він нам довіряв.

— Слухаю, сер.

— Вас не наймали на роботу кінокритика, — насварив Нолтона Начальник. — Вас найняли виконувати обіцянки. Тож виконуйте вашу роботу.

***

А Ваєнта чекала на Понте Веккіо, обмацуючи своїми гострими очима сотні облич, що оминали її. Вона не втрачала пильності й не сумнівалася, що Ленґдон ще не з’являвся на містку, але безпілотник уже не дзижчав — вочевидь, потреба в ньому відпала.

«Напевне, Брюдер піймав його».

Вона неохоче міркувала про невеселу перспективу потрапити під слідство, влаштоване Консорціумом. Або про перспективу чогось значно гіршого.

Ваєнта знову пригадала тих двох агентів, яких зрікся Консорціум… Більше їх ніхто й ніколи не бачив. «Та вони просто перейшли на іншу роботу», — заспокоювала вона себе. Але Ваєнта вже роздумувала чкурнути кудись на пагорби Тоскани, щоби зникнути й розпочати нове життя.

«Але чи довго мені вдасться ховатися від них?»

Численні «об’єкти» вже встигли з власного досвіду переконатися, що коли Консорціум звертав на тебе пильну увагу, то про такі речі, як конфіденційність і приватне життя, можна забути. То було лише питанням часу.

«Невже моя кар’єра й справді скінчиться отак жалюгідно? — подумала вона, і досі не в змозі цілком усвідомити той факт, що її дванадцятирічна служба в Консорціумі перервалася через низку випадкових провалів. Цілий рік вона пильно оберігала зеленоокого клієнта й забезпечувала його потреби. «Я не винувата в тому, що він вистрибнув із вежі й розбився… однак я маю таке враження, що полетіла тоді вниз разом із ним».

Її єдиний шанс на реабілітацію полягав у тому, що вона мала перехитрити й випередити Брюдера… але Ваєнта від початку знала, що на це піде досить багато часу.

«Я мала свій шанс учора вночі, але не скористалася ним».

Коли Ваєнта неохоче поверталася до свого мотоцикла, вона раптом почула далеке… і знайоме дзижчання.

Жінка спантеличено поглянула вгору. На її превеликий подив, безпілотник знову піднявся в повітря, цього разу — біля найвіддаленішого краю Палацо Пітті. Ваєнта дивилася, як вертольотик безпорадно намотує кола над палацом.

Повторне використання безпілотника могло означати лише одне: «Вони й досі не схопили Ленґдона! Куди ж він у біса подівся?»

***

Пронизливе дзижчання вгорі знову висмикнуло доктора Елізабет Сінскі з напівзабуття.

«Знову безпілотник? А я гадала, що…»

Жінка завовтузилася на задньому кріслі мікроавтобуса, де біля неї сидів той самий молодий агент. Вона знову заплющила очі, борючись із болем та нудотою. Утім, головним чином їй доводилося боротися зі страхом.

Час спливає.

Навіть попри те, що її супротивник вистрибнув і розбився на смерть, вона й досі бачила у своїх снах силует, який читав їй нотації в темряві конференц-залу Ради з іноземних стосунків.

«Украй важливо, щоби хтось вдався до рішучих дій, — заявив він, блиснувши зеленими очима. — Якщо не ми, то хто? І якщо не тепер, то коли?»

Тепер Елізабет розуміла, що мусила зупинити його ще тоді, коли мала такий шанс. Ніколи не пробачить вона собі того, що вихором вилетіла зі штаб-квартири Ради й скаженіла від люті на задньому сидінні лімузина, який віз її через Мангеттен до Міжнародного аеропорту імені Дж. Ф. Кен- неді. Палаючи бажанням якомога швидше дізнатися, що то в біса за маніяк, Елізабет витягнула свій мобільний і придивилася до його знімка, який їй вдалося зробити несподівано для нього.

Побачивши те фото, вона аж охнула. Добра новина полягала в тому, що цього чоловіка буде дуже легко вистежити, а погана в тому, що він був генієм у своїй царині і міг перетворитися на вкрай небезпечну особу, якби захотів.