Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Марта вже була зібралася повести їх через зал, але раптом зупинилася, наче засумнівавшись у чомусь.
— Професоре, а ви впевнені, що ми не зможемо показати вашій гарненькій сестрі щось менш лячне?
Ленґдон не знайшовся, що сказати.
— А ми збираємося дивитися на щось лячне? — спитала Сієнна. — Що саме? Бо він мені не сказав.
Марта грайливо всміхнулася й поглянула на Ленґдона.
— Професоре, мені розповісти про це вашій сестрі чи волієте зробити це самі?
Ленґдон із готовністю вчепився за цю можливість.
— Ну аякже, Марто, чому б вам самій про це не розповісти?
Марта повернулася до Сієнни й заговорила дуже-дуже повільно:
— Не знаю, що там вам сказав ваш брат, але ми підемо до музею дивитися одну дуже незвичну маску.
Очі Сієнни злегка розширилися.
— Яку маску? Одну з тих огидних чумних масок, які носять під час флорентійського карнавалу?
— Майже в точку, але мимо, — сказала Марта. — Ні, це не чумна маска. Це маска зовсім іншого штибу. І вона називається посмертною маскою.
Ленґдон, зачувши ці слова, охнув так голосно, що Марта аж скривилася на нього, напевне, гадаючи, що він надміру драматизує ситуацію, аби сильніше налякати сестру.
Не слухайте вашого брата, — сказала вона. — Посмертні маски — досить поширена практика в шістнадцятому сторіччі. По суті, це звичайнісінький гіпсовий зліпок обличчя, зроблений через кілька хвилин після смерті людини.
Уперше після того, як Ленґдон прокинувся в шпиталі, у нього трохи прояснилося в голові. Дантове «Пекло»…
— А зліпком із чийого обличчя є ця маска?
Ленґдон поклав руку на плече Сієнни й сказав настільки спокійно, наскільки спромігся:
— З обличчя відомого італійського поета. Його звали Данте Аліґ’єрі.
Розділ 38
Середземноморське сонце яскраво світило на палубу яхти «Мендаціум», і та ліниво гойдалася на хвилях Адріатики. Стомлений Начальник вихилив уже другу пляшку шотландського віскі й тупо витріщався з вікна свого офісу.
Новини з Флоренції були невтішними.
Може, через те, що він уже давно не куштував алкоголю, Начальник почувався навдивовижу спантеличеним і безпорадним… наче двигун його яхти зламався і вона безцільно дрейфувала разом із припливом.
Це відчуття було для Начальника чужим. У його світі існував надійний компас —
Саме протокол вимагав дезавуювати Ваєнту, і Начальник виконав цю вимогу без вагань. «Я розберуся з нею, коли скінчиться ця криза».
Саме протокол вимагав, щоби Начальник знав якомога менше про своїх клієнтів. Він давно дійшов висновку, що Консорціум не має морального права судити їхні вчинки.
Як і директори більшості компаній, Начальник просто надавав послуги, виходячи з того, що цими послугами користуватимуться в рамках закону. Зрештою фірма «Вольно» не мусить стежити за тим, щоб матусі школярів, забираючи дітей додому, не перевищували швидкість у шкільній зоні, а тим паче фірма «Делл» не відповідальна за те, що хтось скористався її комп’ютером, щоби зламати чийсь банківський рахунок.
І тепер, коли події розгорталися з лячною швидкістю, Начальник подумки матюкав доброго знайомого, який запропонував Консорціуму цього клієнта.
— На нього не доведеться багато витрачатися, і на ньому можна легко заробити грубі гроші, — запевнив його посередник. — Цей чоловік надзвичайно талановитий, він — мірка у своїй царині, і до того ж до абсурдності багатий. Йому просто треба зникнути на рік-два. Він хоче купити собі трохи часу, щоби провести його поза межами системи, працюючи над одним важливим проектом.
Не довго думаючи, Начальник погодився. Тривала зміна місцеперебування — це завжди легкий заробіток, і Начальник довіряв інтуїції свого приятеля.
Як і очікувалося, ця робота виявилася надзвичайно легкою й прибутковою.
Такою вона й була… до минулого тижня.
А тепер унаслідок хаосу, породженого цим чоловіком, Начальник опинився в ідіотській ситуації: ходив колами навколо пляшки з віскі і чекав, коли скінчиться термін його зобов’язань перед клієнтом.
Телефон на його робочому столі задзвонив, і Начальник побачив, що то Нолтон, один із його головних координаторів; він телефонував знизу.
