Слава ЗСУ!

До складу бортової системи безпеки судна входив невеликий підрозділ добре навчених військових, дві системи виявлення ракет, а також цілий арсенал найновіших видів зброї, які тільки можна було роздобути. Разом із допоміжним персоналом — коками, прибиральниками та обслугою — персонал яхти складав понад сорок людей. Фактично «Мендаціум» — то була пересувна офісна будівля, із якої її власник здійснював управління своєю імперією.

Цей маленький, низенький чоловічок із засмаглою шкірою та глибоко посадженими очима був відомий своїм працівникам лише під прізвиськом Начальник. Його непоказна статура й безпосередні манери добре пасували особі, яка заробила грубенькі статки, надаючи купу приватних таємних послуг представникам тіньового марґінесу суспільства.

Його називали всіляко: і бездушним найманцем, і поплічником гріха, і агентом диявола, але він не був ані першим, ані другим, ані третім. Начальник лише надавав клієнтам можливість безкарно задовольняти свої амбіції та бажання, а те, що людство є гріховним за своєю природою, його мало турбувало.

Він не зважав на високоморальні протести своїх ганьбителів, бо його моральний компас мав чітко зафіксовані орієнтири. Свою репутацію — і сам Консорціум — Начальник збудував на двох золотих правилах:

— Ніколи не давай обіцянок, які не зможеш виконати.

— Ніколи не бреши клієнту.

Ніколи.

За всю професійну кар’єру Начальник жодного разу не порушив своєї обіцянки й жодного разу не скасував уже укладеної угоди. Під його слово можна було давати банківську позику — то була абсолютна гарантія, і хоча траплялися контракти, про які він потім шкодував, у нього навіть думки не виникало скасувати їх.

Цього ранку, вийшовши на приватний балкон пасажирського салону своєї яхти, Начальник поглянув на морські хвилі й спробував придушити відчуття тривоги, яке нуртувало в його душі.

«Рішення, прийняті нами в минулому, є архітекторами нашого сьогодення».

Рішення, які Начальник прийняв у своєму минулому, забезпечили йому таке становище, із якого він міг успішно обійти будь-яку небезпеку й будь-яку пастку і при цьому вийти переможцем. Однак сьогодні, вдивляючись із вікна в далекі вогники на узбережжі Італії, він відчув невластиву собі нервозність.

Рік тому на цій яхті він ухвалив рішення, яке загрожувало поховати все, чого він досяг у житті.

«Я погодився надавати послуги не тій людині».

Тоді Начальник ніяк не міг цього знати, однак цей прорахунок призвів до купи непередбачених проблем, змусивши його кинути на передову своїх найкращих агентів із наказом робити все, що треба, для того, аби не дати затонути його кораблеві, який небезпечно накренився.

Начальник чекав новин від цілком конкретного агент оперативника.

«Ваєнта», — подумав він, уявивши собі кремезну «спеціалістку» зі шпичастою зачіскою. Ваєнта бездоганно служила йому аж до цього завдання, але минулої ночі припустилася помилки, яка обернулася тяжкими наслідками. Останні шість годин вилилися в напружену боротьбу, у відчайдушну спробу відновити контроль над ситуацією.

«Ваєнта стверджувала, що її помилка стала результатом звичайного невезіння — голубка невчасно затуркотіла».

Однак Начальник не вірив у везіння й невезіння. Усе, що він робив, організовувалося таким чином, щоб виключити будь-яку випадковість та непевність. Уміння тримати все під контролем було його сильною стороною: передбачати кожну можливість, передчувати всіляку потенційну реакцію й формувати дійсність таким чином, щоб на виході здобути потрібний результат. Він мав бездоганну репутацію вправного майстра успішних таємних оборудок, яка забезпечила йому запаморочливу клієнтуру — мільярдерів, шейхів і навіть уряди в повному складі.

На сході слабке вранішнє світло вже поглинало зорі, що висіли найнижче над горизонтом. А на палубі стояв Начальник і терпляче чекав звістки від Ваєнти про те, що вона виконала своє завдання точнісінько так, як планувалося.

розділ 4

На мить Ленґдону здалося, що час зупинився.

Лікар Марконі лежав нерухомо на підлозі, і з його грудей струменіла кров. Долаючи дію снодійного у своїй судинній системі, Ленґдон підвів очі на вбивцю зі шпичастою зачіскою, яка широким кроком долала останні ярди коридору до відчинених дверей його палати. Наблизившись

до порога, вона зиркнула на Ленґдона і рвучко повернула пістолет у його бік, цілячись у голову.

«Зараз я помру, — збагнув Ленґдон. — Прямо отут і прямо тепер».

У невеликій шпитальній палаті пролунав оглушливий вибух.