знайди книгу для душі...
«Де ж тут Вірменія?»
Порівняно із зазвичай чіткими та яскравими ейдетични- ми спогадами, його «приватний тур потаємними ходами» тутешніх галерей, здійснений кілька років тому, пригадувався Ленґдону вельми туманно, не в останню чергу через два фужери «Кайя Небйоло», які він пропустив під час обіду перед оглядом. Цілком доречно слово «nebbiolo» означало невеличкий туман. Та навіть попри це Ленґдон чітко пам’ятав, що одна мапа в цій кімнаті — мапа Вірменії — мала унікальну властивість.
«Я знаю — вона тут», — подумав Ленґдон, вдивляючись у, здавалося б, нескінченну низку мап на стіні.
— Вірменія! — вигукнула Сієнна. — Ось вона!
Ленґдон крутнувся на п’ятах і кинувся до Сієнни, яка
стояла в дальньому правому кутку кімнати. Коли він підбіг туди, жінка показала йому мапу Вірменії з виразом на облич — чі, який промовляв: «Ну, знайшли ми мапу Вірменії, то й що?»
Ленґдон знав, що не має часу для пояснень. Натомість він
просто простягнув руку, вхопив мапу за її масивну дерев’яну раму й смикнув до себе. Уся мапа, обернувшись на завісах, відсунулася в кімнату разом із великою секцією стіни, і за нею показався потаємний прохід.
— Що ж, у такому разі я не проти, — мовила Сієнна, приємно приголомшена. — Рушаймо до Вірменії.
Не вагаючись ані секунди, вона безстрашно увібралася до отвору, за яким зяяла напівтемрява. Ленґдон заскочив слідком за жінкою й зачинив за собою стіну.
Попри туманні спогади про «приватний тур», цей потаємний хід Ленґдон пам’ятав добре. Фактично вони із Сієн- ною проникли, немов крізь дзеркало, до Невидимого палацу — потаємного світу, який існував
Ленґдон постояв кілька секунд на вході, обдивляючись їхнє нове довкілля: кам’яний коридор, лише слабке природне світло, що просочувалося крізь кілька вітражних вікон. Через приблизно п’ятдесят ярдів цей таємний хід спускався до дерев’яних дверей.
Тепер він повернув ліворуч, де прохід до вузьких сходів перекривав провислий ланцюг. Табличка над сходами попереджала: «USCITA VIETATA».
Ленґдон рушив до сходів.
— Ні! — застерегла його Сієнна. — Там написано, що проходу немає.
— Дякую, — саркастично посміхнувся Ленґдон. — Я вмію читати італійською.
Він відчепив ланцюг із гачка, відніс його назад до потаємних дверей і швидко заблокував ним обертальну стіну: начепив ланцюг на ручку дверей, а потім просунув його крізь якийсь пристрій, щоби двері не можна було потягнути й відчинити ззовні.
— Приголомшливо, — ніяково мовила Сієнна. — Я б сама ні за що не докумекала.
— Це не затримає їх надовго, але нам і не треба багато часу. Іди за мною.
***
Коли мапу Вірменії нарешті було зламано, агент Брюдер та його підлеглі кинулися навздогін вузьким коридором, що ні в до дерев’яних дверей на протилежному кінці. Проломившись крізь ті двері, Брюдер відчув, як його вдарив сильний порив холодного повітря — і його на мить засліпило яскраве сонце.
Він опинився на зовнішньому містковому переході, який ти гнувся дахом палацу. Брюдер простежив очима перехід і иобачив, що на відстані п’ятдесяти ярдів він закінчується дверима, що знову ведуть усередину будівлі.
Брюдер зиркнув ліворуч від переходу, де горою здіймався арковий дах Залу п’ятисот. Тоді повернувся праворуч, де прохід межував із крутим схилом, який переходив у глибоку світлову шахту.
Він зосереджено глянув уперед.
— Сюди!
Брюдер та його люди кинулися переходом до протилеж- пих дверей, а тим часом безпілотник кружляв угорі, мов хижий птах.
Зламавши двері на протилежному боці, Брюдер та його підлеглі, ковзнувши поверхнею даху, різко загальмували, мало не налетівши один на одного.
Вони опинилися в крихітній кам’яній камері, яка не мала іншого виходу, окрім тих дверей, крізь які вони щойно увійшли. Під стіною стояв дерев’яний стіл. А нагорі гротескні фігури, зображені на стелі кімнатки, здавалося, дивилися на них із глузливим презирством.
То був глухий кут.
Один із вояків Брюдера підійшов до стіни і швидко проглянув інформаційну табличку, яка на ній висіла.
— Стривайте, — сказав він. — У табличці йдеться, що десь тут має бути якась finestra… мабуть, щось на кшталт потаємного вікна.
Брюдер озирнувся довкола, але потаємного вікна не побачив. Підійшовши широким кроком до таблички, він прочитав її сам.
Вочевидь, це приміщення колись слугувало приватним кабінетом герцогині Б’янки Капелло й мало потаємне вікно — una finestra segrata, — крізь яке вона потайки спостерігала за своїм чоловіком, коли той виголошував промови в Залі п’ятисот.