Слава ЗСУ!

Більш вразливе становище годі й уявити: він балансував на висоті, намагаючись втримати рівновагу, над Залом п’ятисот, засліплений яскравим променем ліхтаря.

Ленґдон чекав почути або постріл, або якийсь владний наказ, але не почув нічого, окрім тиші. За мить промінь світла відвернув від його обличчя й помацав темряву позаду нього, вочевидь, шукаючи щось інше… або когось іншого. Коли світло припинило сліпити йому очі, Ленґдон зміг роздивитися нечіткий силует, що заступав йому шлях до втечі. То була струнка жінка, вдягнута у все чорне. Він анітрохи не сумнівався, що під її бейсболкою сховалося шпичасте волосся.

М’язи Ленґдона інстинктивно напружилися, а перед його очима поплив образ конаючого на долівці шпиталю лікаря Марконі.

«Вона таки знайшла мене. І прийшла, щоби завершити роботу».

Ленґдону блискавично пригадалися грецькі пірнальни- ки, що проминали точку неповернення і, замість виходу з тунелю, потрапляли до кам’яного мішка, із якого не було виходу.

Убивця знову спрямувала промінь Ленґдону в обличчя.

— Пане Ленґдон, — прошепотіла вона. — А де ваша подруга?

По спині в Ленґдона пробіг холодок. «Ця потвора прийшла, щоб застрелити нас обох».

Ленґдон навмисне поглянув у темряву, у протилежний під Сієнни бік, звідки вони щойно прийшли.

— Вона не має жодного стосунку до всього цього. Вам потрібен я.

Ленґдон молив Бога, щоби Сієнна не зупинялася і йшла далі вздовж бокової стіни. Якщо їй вдасться непомітно прокрастися повз оглядову платформу, вона зможе оминути «шпичасту» жінку ззаду й вийти на головний поміст, щоб добратися до дверей.

Убивця знову повела променем, освітлюючи за Ленґдо- ном порожнє горище. Коли ліхтар на мить припинив сліпити його, Ленґдон побачив постать, що кралася в темряві позаду жінки в чорному шкіряному костюмі.

«О Господи, ні!»

Сієнна й справді пробиралася брусом до центральної частини кроквяної конструкції, але, на жаль, вона рухалася лише за якихось десять ярдів від нападниці.

«Сієнно, ні! Ти надто близько! Вона тебе почує!»

А тим часом промінь знову засліпив очі Ленґдону.

— Послухайте мене уважно, професоре, — прошепотіла вбивця. — Якщо хочете жити, раджу довіритися мені. Моє завдання скасували. Тому я не маю резону робити вам зле. Ми з вами в одному човні, і я навіть знаю, як вам допомогти.

Та Ленґдон її майже не слухав, бо всі його думки зосередилися на Сієнні, яка, ледь видима у профіль, прудко видряпувалася на поміст за оглядовим майданчиком у небезпечній близькості до жінки з пістолетом.

«Тікай! — спробував він подумки передати Сієнні наказ. — Геть звідси к бісовій матері!»

Однак Сієнна, на превелику тривогу Ленґдона, нікуди не тікала, а навпаки — низенько присіла й мовчки вдивлялася в темряву.

Ваєнта мацала поглядом темряву позаду Ленґдона. «Куди ж вона в чорта поділася? Вони що — розділилися й пішли кожен окремо?»

Ваєнті якось треба було зробити так, щоби ці двоє втікачів не потрапили до рук Брюдера. «Бо це моя єдина надія».

— Сієнно?! — наважилася звернутися до неї Ваєнта хрипким шепотом. — Якщо ти чуєш мене, то слухай уважно. Ти ж не хочеш, щоб вас спіймали люди, які за вами приїхали. Вони не стануть церемонитися й домовлятися. Я знаю, як звідси втекти. Я зможу вам допомогти. Довіртеся мені.

— Довіритися тобі? — виклично спитав Ленґдон, і голос його несподівано став достатньо гучним, щоби його почули всі, хто був неподалік. — Ти ж убивця!

«Сієнна десь поруч, — здогадалася Ваєнта. — Ленґдон промовляє до неї… намагаючись застерегти».

Ваєнта спробувала знову.

— Сієнно, ситуація ускладнилася, але я можу витягнути вас звідси. Задумайся, чи маєш ти варіанти. Ти в пастці, а отже, не маєш вибору.

— Вона має вибір, — голосно вигукнув Ленґдон. — І вона достатньо розумна, щоб утекти від тебе якомога далі.

— Усе змінилося, — наполегливо повторила Ваєнта. — Я не маю резону завдавати шкоди жодному з вас.

— Ти вбила лікаря Марконі! І я підозрюю, що це ти поранила мене в голову!

Ваєнта збагнула: цей чоловік ніколи не повірить, що вона не збирається його вбивати.

«Час розмов скінчився. Що б я не сказала, мені не вдасться переконати його».

Не вагаючись ані секунди, Ваєнта потягнулася до шкірянки й витягнула з кишені пістолет із глушником.

А Сієнна сиділа навпочіпки на помості, непорушно причаївшись у темряві за десять ярдів від нападниці, яка щойно говорила з Ленґдоном. Навіть у сутінках горища цю постать неможливо було сплутати з кимось іншим. Раптом Сієнна з жахом побачила, що жінка вихопила той самий пістолет, із якого застрелила лікаря Марконі.