Слава ЗСУ!

А я хотів кохати, хотів любити когось.

Я написав йому вірш, бо більше не міг тримати у собі власні почуття. Я звільнив їх на папері…

«Взгляд устремлён в мириады ночей

Одиноких ночей. Ты один и ничей…

Взгляды толпы, - их удивление очей

Ты один не для них. Ты именно чей.

Зыбкий песок, - и день снова ушел…

День или ночь? А не с ними ли черт?

Мириады страниц в гранях сознания

Не листаешь ли свои воспоминания?

Греешь, лелеешь мечты, очертания?

Прощая снова несведущий взгляд…

Ты идешь в предвестии новых стуж,

И вокруг Тебя - Предрассудков Град…

Одиноко ступая о холодную землю,

Ты услышал шелест вялой листвы..?

Взглянул ли изумрудными глазами?

В тёплый тон одеяла надежды любви

Ты не ведал, а может, и знал сразу все

Что такой же как ты, совсем рядом…

В одночасье, в движенье едино с Тобой

Иссохший иссохшей Надеждой-Листвой.»

Налаштовував себе на кохання до людини, яку навіть не знав у обличчя.

- Який же я дурень!

Та я бачив його, уявляючи зі слів Лани його портрет, складаючи, як пазл. Зелені рiдкiснi очi, надзвичайно біле волосся – не фарбоване, як у мене. Чубчик, як у хiпстера, та це нiчого… Головне те, хто вiн у серединш. I лише це важливо. Я не міг побачити навіть його фото, так як він не користувався соціальними мережами… Це прикро, та за словами Лани, його просто задовбали дурнi однолітки гомофоби його міста… Здебільшого зі школи, - усе як у мене. Саме тому, починаючи користуватися соціальною мережею у 14 років, я створив для себе псевдонім, нiк-нейм, за яким мене нiхто не змiг би вiдшукати. Моя нет особистiсть, - Rayan Riener.

Ще дні я не рішався запитати, чи можна із ним познайомитись? Але відповідь якось сама напросилася, точніше, запропонувалася. Лана запросила мене поїхати до їхнього міста і погуляти у трьох по їхньому містечку. Я, не довго думаючи, прийняв запрошення. Хоча, дещо хвилювався. Я думав, що то забуте Богом місто. Колись воно майже вимерло, але, згодом, почало знов населятися людьми, якраз після розпалу бейбі-буму на початку 21-го століття. Хоча, звісно ж, у зрівняння з гамірним Нікополісом, у ніяке не йшов. Хоча i Нікополь був таким, до будівництва мосту через Дніпро у межах міста. Супроти цього п’ятдесяти тисяч жителів, у Нікополі було більше двохсот тисяч. Тому, думаю то дуже тихе місто, можливо навіть сповнене бидлом.

Хоча, відтворюючи образ Лани, яка не щадячи волосся, фарбувалася у різнокольорові відтінки рожевого, червоного і фіолетового, запитував себе, як там виживає вона? Хоча… Чим менше місто, - тим більше популярність. Геометрична істина, підтверджена практикою. Та й характер у неї дуже сильний, сильніший за мій, це точно… Вона могла постояти за себе, на відміну від мене.

Це правда, коли якась розумна людина каже, що Свободу треба вибороти. Ніхто її не принесе просто так на підносі. Нічого у цьому світі не може бути просто так. Саме в перший раз, розумієш це, коли робиш свій перший вибір, який комусь не подобається. Боротись, за своє, за свій внутрішній Світ, за власний простір та Свободу, - це вибір… Або лягти як ганчірка під ноги тих, хто був би радий витерти ноги об свободу і повагу… Я вибрав боротися, бо як би не було, я все ж не ганчірка! Тим не менш, я поважаю свободу інших, бо чого тоді варта моя свобода без поваги до іншого?