Слава ЗСУ!

І ось, я запізнювався на ранковий потяг. Ледве встигаючи купити білет, я пригнув до потягу. Пройшов по його нутрощам, роздивляючись де можна присісти. Сів біля вікна, присмикнувши паски безпеки. Дивився у вікно. За ним стрімко пролітали містечка і села, мальовничо чергуючись з садами, городками, фермами, річечками, що біглі попід мостами і звісно ж, тривіальними великими українськими полями, на яких вже зрів другий врожай. На вулиці була спека, але у поїзді було прохолодно, - обвітрював кондиціонер. Небо було майже чисте від хмар.

Коли перевіряли білети, навіть бачачи, що він у мене у руках, дівчина спеціально підійшла ближче, роздивляючись більше мою зовнішність ніж сам білет. Це було смішно. Дуже. Моє фарбовано волосся викликало занадто багато уваги. Якась сільська дівчина навіть сфотографувала мене, без жодної краплини сумління. Яка безкультурність. Поки їхав вже встиг надіслати смс Дженні, що скоро вже буду, щоб не хвилювалися. Бо я встиг сісти на потяг, хоча у останню хвилину.

Дженні відповіла, що вони вже збираються i підуть до вокзалу мене зустрічати.

За мною сидів якийсь дід. Я запитав у нього чи скоро до Інгульця. Він сказав, що скаже, як ми приїдемо. А у мене була дуже дурна звичка запхати у вуха навушники, і нічого не чути. І ось…

Не пройшло і пів години, як швидкий сучасний електричний поїзд зупинився на кінцевій станції «Інгулець». Старий дід окликнув мене: «Скоро зупинка». Я сказав йому: «Спасибі». Сам роздивлявся у вікна, не бачачи навіть початку міста. Навіть дач чи котеджів, - нічого не було. Лише дерева і пустирі. Це було дивно. Дійсно – Богом забуте місто… Адже коли ідеш до Нікополя, ще за пів години навкруги колій вистроювалися у ряд різні будівлі з різнокольоровими дахами, де відпочивають люди, - дачі чи невеличкі села, оброблені ділянки. Зовсім по іншому було тут…

Поїзд зупинився. Я вийшов, спостерігаючи навкруги себе лише пустку. На вокзалі було дуже мало людей. А сам вокзал ще був з тих захмарних «совкових» часів: обшарпаний i жалюгiдний на вигляд. А Дженн зовсім не було, а вона ж обіцяла зустріти мене. От негiдниця! Я відчув якусь загубленість у цьому гротеску незаповненого вокзалу. Все було занадто старе і радянське, вигляд цього – лякав. Мене нудило від усього радянського. Серед усього цього, парочка дівчат, побачила мене і скривилася. «І вам доброго ранку» - подумав я. Добре, що хоч нічого дурного не кажуть. І де дівчата?! Не довго думаючи, пішов шукати, де можна сісти, не забуваючи одночасно набирати номер Дженні. Невже я зостанусь один у цьому місці, хоча, це скоріше була лише тінь міста…

Але не встиг я сісти, на з’їдену роками лавку, як подружка виринула не знаю звідки, кидаючись обніматися. Пройшовши ритуал, вона повела мене у місто. Густо посміхаючись, ми увійшли у місто, ділячись одне з одним враженнями. Але у голові питання – чому з нею мене не зустріла Лана?

Одразу ж ми пішли у глиб міста. Навкруги було якось усе зпустошливо. Наче, у місту була лише одна вулиця, яка вела із вокзалу, до якогось центру. Людей на шляху зустрічали ми мало. Зайшли до магазину й купили води, бо дуже хотілося пити. Сонце нещадно палило. І тільки дійшовши до центру міста, - площі, я побачив застарілі дорадянські будинки, - сталiнки - хоча, можливо, вони були просто старі і не більше. На тій площі було відносно гарно, але теж, - зовсім безлюдно.

У центрі стояв п’єдестал від пам’ятнику. Певно, колись тут стояв чи то чЛєнін чи то Сталін, один Бог знає яка сволота там красувалася своїм тотальним фейсом. Певно і вулиці колись тут називались, Ленінською чи то Сталінською? Але, якого біса, яка різниця? – сам запитував у себе я.