Слава ЗСУ!

« Потрібно прийняти рішення і вийти з лісу до настання темноти. Раптом тут і справді водяться вовки, ну змії точно є. Чи вони впали в сплячку. Так треба було ретельніше вивчати зоологію, а особливо географію.»

- Так, мох на деревах росте з північної сторони, бо вона завжди в тіні. – розмірковувала в галом Юлгус, так їй легше було розібратися у своїх думках.

- І навіть, якщо я помилюся нічого страшного. Десь у цих краях має бути, ще одне село, а точніше дачі працівників правоохоронних органів. Що ж чудово, принаймні маніяка я по дорозі не зустріну, вони мабуть бояться заходити у ці краях.

- Так ліс від села був на півночі, значить треба іти на південь. Прийнявши рішення Юлгус швидким кроком вирушила на південь, як вона вважала.

Ідучи підняла вузлувату гілку, якою протикала підозрілі ділянки на своєму шляху. Натрапляючи на рови вона перед ти, як зробити хоча б однин крок протикала палицею кожний сантиметр. Ліс а особливо рови наводили на її жах. Вона досі була невпевнена чи змії впали в зимову сплячку, чи ні. А навіть як і впали вона ж могла провалитися в їх кубло. Все це її лякало до смерті, почувши найменший шурхіт одразу заклякала.

Раніше її рідко приходилося бувати в лісі. Вилазки на природу вона відверто недолюблювала. Сидіння на твердій землі, комахи і вогнище із специфічним запахом – це справжнє жахіття. Як можна вважати, що це романтично. Тому коли кілька років тому її припинили кликати на пікніки, вона анітрохи не засмутилася.

Вибираючись із чергового яру Юлгус почула шурхіт попереду. З переляку сповзла назад в рів і припала до землі. Пролежавши на дні рову деякий час, наважилася виглянути, щоб перевірити, що там відбувається. Усе було спокійно, жодного шуму. Поспостерігавши деякий час, стало зрозуміло, що попереду немає жодної загрози.

- Мама мабуть оскаженіє коли побачить, що мене немає в ліжку. Знову почала в голос розмірковувати Юлгус, щоб хоч трохи заглушити страх. І відігнати ті страхітливі думки, і картинки, що лізли в голову.

- Вона нізащо не повірить, що я сновида і серед ночі забрила в ліс. Потрібно придумати, якусь відмазку.

Від утому і голоду боліла голова, ноги тремтіли від тривалої і швидкої ходьби. Про те вона не сміла зупинятися. Здавалося, що як вона зупиниться хоч на мить, тоді невідома загроза наздожене і знищить її. Ліс поступово змінювався, але не так як їй хотілося. Листяних дерев ставало все менше, частіше траплялися хвойні, а згодом листяні дерева повністю поступилися хвойним. Ці зміни дуже тривожили Юлгус. Вона силувала себе не думати про це. Адже той ліс, що був біля села зовсім інший. Вона зрозуміла це з самого початку, та страх настільки великий Юлгус відмовлялася цьому вірити. Ліс біля сила скоріш можна було назвати парком, а не лісом. На сході склади, за ним смушка лісу, далі галявина. За галявиною дачне поселення, яке тягнулося з сходу на північний – захід. На півночі автострада, що простягалася дугою, з півночі різко звертала на захід і потім ще більш стрімкіше на південь і таким чином завершувала село в якому жила Юлгус. Також було дуже багато галявин і ще два невеликі села, окрім уже сказаного. Дерева були невисокими і росли набагато рідше ніж тут. В лісі було неможливо заблукати, але якщо таке і траплялося то через годину – півтори це людина натрапляла на один із вказаних об’єктів. Безперешкодно поверталася туди звідки і прийшла, тобто додому. Чи по мобільному викликала таксі, дороги там також були.

Від утоми і голоду боліла голова, ноги тремтіли від швидкої і довготривалої ходьби. Та вона несміла зупинятися. Здавалося, що якщо вона зупиниться хоча б на мить то невідома загроза, що зачаїлася у цьому лісі, наздожене і знищить її.

Годинник показував третю годину пополудні, а з кожним пройденим ліс не зазнавав жодних змін. Все ті ж древні велетні дерева, що затуляли сонце. За весь день Юлгус не почула шуму, який б нагадував шум автостради. Ще більш дивним видавалося те, що не було видно жодної стежини. Цілком можливо, що вона їх не помітила, але пам'ять їй підказувала, що у її рідному ліс вони більш нагадували дороги.

Сумерки почили згущуватися, туман тихо опускався на землю. Місцевість почала змінюватися, не ліс, а сам ландшафт. Приходилося підніматися то стрімко в гору, то спускатися в низ. Наскільки Юлгус пам’ятала, то ліс знаходився на пагорбах, як і саме село. Але не пригадувалося, щоб вони були такими стрімкими, що більше нагадувало гори.

Коли стало зрозуміло, що до настання темноти їй не вибратися із лісу, сльози знову навернулися на очі. Вона почала розглядатися по сторонах у пошуках спасіння і видивлялась чи не приближається невидима загроза. Збоку у неї був вигляд затравленого звіра.

Сумерки з кожною хвилиною все більше поступалися нічні темряві,що в цьому стародавньому лісі наступали значно швидше, а ніж на рівнині. Пагорби стали настільки стрімкими, що Юлгус іноді приходилося допомагати собі руками. Обдираючи пальці до крові і ламаючи нігті, та вона продовжувала рухатися не помічаючи цього. Втомлена, нажахана і голодна Юлгус продовжувала іти незважаючи на біль і темряву. Ходьба її ставала все повільнішою і важчою, усе частіше і частіше спотикаючись об коріння і падаючи.

Та раптом підйом став абсолютно пологим, а за якийсь час з поміж дерев біло можна розгледіти світло.

«О Боже! Невже це автострада, не можу повірити.»

Юлгус настільки зраділа цьому відкриттю, що її втома пройшла в одну мить. Ноги швидко понесли її вперед до світла. Та за мить стало зрозуміло, що це не вогні автостради, а швидше за все місячне сяйво. Ліс попереду, або закінчувався, або це просто галявина. Та незважаючи на це Юлгус в надії уже бігла в напрямку світла. Ось вона обминула останні дерева, перебралася через колючі кущі ожини. Болячи в них упавши і обдерши щоки. Перебравшись до своєї цілі Юлгус роззявивши рота, немигаючими очима, застила в ступорі.

Далі буде…