Слава ЗСУ!

— Слухай, ти не будеш сміятися? — запитав я Дженні. Вона саме нарізала помідори
на кухні (витриманій у приємних жовтих тонах і з агрегатом для миття посуду).

— Чого? — запитала вона, нарізаючи помідори.

— Мені дуже сподобалося ім'я Бозо.

— Ти не жартуєш?

— Ні. Кажу чесно.

— І ти назвав би нашого сина Бозо?

— Авжеж. Чесно кажу тобі, Джен, це найкраще ім'я для супер-спортсмена.

— Бозо Берретт,— вимовила вона, дослухаючись, як воно звучить.

— Він буде неперевершеним хокеїстом,— провадив я дедалі переконливіше.— Бозо
Берретт, гравець-велетень першої збірної Гарвардського університету.

— Слухай-но, Олівере. А що коли... Що коли у хлопця не буде координації рухів?

— Це неможливо, Джен. Він успадкує такі гени, що це просто неможливо.

Я говорив це цілком щиро. Віднині, прямуючи на роботу, я часто обмірковував
плани майбутньої кар'єри Бозо.

За обідом я знову завів ту саму розмову. Ми щойно купили чудовий сервіз із
датської порцеляни.

— Бозо буде хокеїст з чудовою координацією рухів,— сказав я Дженні.— Якщо він
успадкує ще й твої руки, ми зможемо поставити його у захист.

Вона іронічно посміхнулась, очевидно, підшукуючи якесь ущипливе зауваження, щоб
затьмарити мою світлу мрію. Проте нічого не придумала і натомість, розрізавши
пиріг, дала мені скибку.

— Ти тільки подумай, Дженні,— говорив я, відкусивши чималий шмат,— двісті сорок
фунтів ваги: це ж буде диво-хокеїст.

— Двісті сорок фунтів? — перепитала вона.— Наші з тобою гени, Олівере, навряд чи
забезпечать йому двісті сорок фунтів.

— Ми його підгодуємо, Джен. Дамо побільше білка, поживних сумішей, створимо
спеціальний харчовий режим.

— А що коли він не схоче їсти?

— Схоче. Ще й як схоче,— сказав я, починаючи сердитись на хлопця, який скоро
сидітиме за цим столом і опиратиметься моїм спробам зробити з нього спортсмена
високого класу.— А не схоче, то я розтовчу йому пику.

Дженні поглянула мені в очі й осміхнулась:

— Не розтовчеш, якщо він важитиме двісті сорок фунтів.

Я збентежився на хвилину, але потім зміркував:

— Змалечку він не буде стільки важити.

— Що правда, то правда,— сказала Дженні, застережливо помахуючи ложкою.— Але
коли набере двісті сорок фунтів, тоді бережися його, Шпаргалето! — І вона
зареготала.

Жарт був дотепний, і, поки вона сміялася, у мене в уяві постала картина:
загорнений у пелюшку хлопчисько, вагою в двісті сорок фунтів, женеться за мною
по Сентрал-парку і кричить: «Я тобі покажу, як кривдити мою маму, Шпаргалето!»
Тепер єдина надія на Дженні; сподіваюся, вона оборонить мене від лютого Бозо.

17

Зачати дитину не так легко, як це, може, здається.

Іронія долі: молодята, які перші роки подружнього життя докладають усіх зусиль,
щоб запобігти вагітності, згодом міняють курс на сто вісімдесят градусів і
стають одержимі ідеєю відразу ж породити дитину.

Так, ця ідея може стати настирливою. І вона може зіпсувати найінтимніші хвилини
подружнього життя, позбавивши їх природності й безпосередності. Адже коли
програмуєш акт кохання (яке огидне слово «програмуєш»! Наче йдеться про машину),
коли програмуєш акт кохання у відповідності з приписами медицини, календарними
розрахунками і стратегією («Може, краще завтра зранку, Оллі?») він може
викликати нехіть, відразу, а потім і жах.

І коли ти бачиш, що твоїх елементарних знань у цій справі й бездоганного (як
тобі здається) здоров'я не досить, щоб породити нащадка, тебе починають мучити
страхітливі побоювання.

— Ви, певно, розумієте, що потенція сама по собі не виключає безплідності,—
сказав мені доктор Мортімер Шеппард, коли ми з Дженні вирішили
проконсультуватися з ним як із фахівцем.

— Він це розуміє, докторе,— відповіла за мене Дженні, знаючи, що коли безплідним
виявлюсь я, це буде для мене жахливим ударом. Навіть у її голосі відчувалася
надія на те, що безпліддя виявиться вадою її власного тіла.

Лікар розтлумачив нам звичайні речі, готуючи до найгіршого, а потім сказав, що,
цілком можливо, у нас все гаразд і ми невдовзі станемо щасливими-батьками. Але,
звичайно, нам доведеться проробити цілу серію аналізів. (Не хочу вдаватися в
деталі цих обстежень.)

Ми відбули аналізи в понеділок. Дженні вдень, я після роботи, бо вже з головою
поринув у юридичну практику. Доктор Шеппард подзвонив Дженні у п'ятницю і
попросив зайти ще раз: мовляв, його медсестра щось наплутала і йому треба
повторити деякі аналізи. Коли Дженні сказала мені про це, я став підозрювати, що
він виявив «ваду» в її організмі. В неї, мабуть, виникла та сама підозра.
«Помилка» медсестри — був явно вигаданий привід.