знайди книгу для душі...
— Слухай, ти не будеш сміятися? — запитав я Дженні. Вона саме нарізала помідори
на кухні (витриманій у приємних жовтих тонах і з агрегатом для миття посуду).
— Чого? — запитала вона, нарізаючи помідори.
— Мені дуже сподобалося ім'я Бозо.
— Ти не жартуєш?
— Ні. Кажу чесно.
— І ти назвав би нашого сина Бозо?
— Авжеж. Чесно кажу тобі, Джен, це найкраще ім'я для супер-спортсмена.
— Бозо Берретт,— вимовила вона, дослухаючись, як воно звучить.
— Він буде неперевершеним хокеїстом,— провадив я дедалі переконливіше.— Бозо
Берретт, гравець-велетень першої збірної Гарвардського університету.
— Слухай-но, Олівере. А що коли... Що коли у хлопця не буде координації рухів?
— Це неможливо, Джен. Він успадкує такі гени, що це просто неможливо.
Я говорив це цілком щиро. Віднині, прямуючи на роботу, я часто обмірковував
плани майбутньої кар'єри Бозо.
За обідом я знову завів ту саму розмову. Ми щойно купили чудовий сервіз із
датської порцеляни.
— Бозо буде хокеїст з чудовою координацією рухів,— сказав я Дженні.— Якщо він
успадкує ще й твої руки, ми зможемо поставити його у захист.
Вона іронічно посміхнулась, очевидно, підшукуючи якесь ущипливе зауваження, щоб
затьмарити мою світлу мрію. Проте нічого не придумала і натомість, розрізавши
пиріг, дала мені скибку.
— Ти тільки подумай, Дженні,— говорив я, відкусивши чималий шмат,— двісті сорок
фунтів ваги: це ж буде диво-хокеїст.
— Двісті сорок фунтів? — перепитала вона.— Наші з тобою гени, Олівере, навряд чи
забезпечать йому двісті сорок фунтів.
— Ми його підгодуємо, Джен. Дамо побільше білка, поживних сумішей, створимо
спеціальний харчовий режим.
— А що коли він не схоче їсти?
— Схоче. Ще й як схоче,— сказав я, починаючи сердитись на хлопця, який скоро
сидітиме за цим столом і опиратиметься моїм спробам зробити з нього спортсмена
високого класу.— А не схоче, то я розтовчу йому пику.
Дженні поглянула мені в очі й осміхнулась:
— Не розтовчеш, якщо він важитиме двісті сорок фунтів.
Я збентежився на хвилину, але потім зміркував:
— Змалечку він не буде стільки важити.
— Що правда, то правда,— сказала Дженні, застережливо помахуючи ложкою.— Але
коли набере двісті сорок фунтів, тоді бережися його, Шпаргалето! — І вона
зареготала.
Жарт був дотепний, і, поки вона сміялася, у мене в уяві постала картина:
загорнений у пелюшку хлопчисько, вагою в двісті сорок фунтів, женеться за мною
по Сентрал-парку і кричить: «Я тобі покажу, як кривдити мою маму, Шпаргалето!»
Тепер єдина надія на Дженні; сподіваюся, вона оборонить мене від лютого Бозо.
17
Зачати дитину не так легко, як це, може, здається.
Іронія долі: молодята, які перші роки подружнього життя докладають усіх зусиль,
щоб запобігти вагітності, згодом міняють курс на сто вісімдесят градусів і
стають одержимі ідеєю відразу ж породити дитину.
Так, ця ідея може стати настирливою. І вона може зіпсувати найінтимніші хвилини
подружнього життя, позбавивши їх природності й безпосередності. Адже коли
програмуєш акт кохання (яке огидне слово «програмуєш»! Наче йдеться про машину),
коли програмуєш акт кохання у відповідності з приписами медицини, календарними
розрахунками і стратегією («Може, краще завтра зранку, Оллі?») він може
викликати нехіть, відразу, а потім і жах.
І коли ти бачиш, що твоїх елементарних знань у цій справі й бездоганного (як
тобі здається) здоров'я не досить, щоб породити нащадка, тебе починають мучити
страхітливі побоювання.
— Ви, певно, розумієте, що потенція сама по собі не виключає безплідності,—
сказав мені доктор Мортімер Шеппард, коли ми з Дженні вирішили
проконсультуватися з ним як із фахівцем.
— Він це розуміє, докторе,— відповіла за мене Дженні, знаючи, що коли безплідним
виявлюсь я, це буде для мене жахливим ударом. Навіть у її голосі відчувалася
надія на те, що безпліддя виявиться вадою її власного тіла.
Лікар розтлумачив нам звичайні речі, готуючи до найгіршого, а потім сказав, що,
цілком можливо, у нас все гаразд і ми невдовзі станемо щасливими-батьками. Але,
звичайно, нам доведеться проробити цілу серію аналізів. (Не хочу вдаватися в
деталі цих обстежень.)
Ми відбули аналізи в понеділок. Дженні вдень, я після роботи, бо вже з головою
поринув у юридичну практику. Доктор Шеппард подзвонив Дженні у п'ятницю і
попросив зайти ще раз: мовляв, його медсестра щось наплутала і йому треба
повторити деякі аналізи. Коли Дженні сказала мені про це, я став підозрювати, що
він виявив «ваду» в її організмі. В неї, мабуть, виникла та сама підозра.
«Помилка» медсестри — був явно вигаданий привід.
  05.12.2013
Начало книги-это обычная история двух людей из разных социальных слоев которых связывает прекрасное чувства -любовь.Многое они сумели пройти....но есть что-то ,что суждено пройти одному...и в этом драма и трагизм этого рассказа.