знайди книгу для душі...
— Що таке?
— Послухай-но. Якщо у тебе виникло бажання повести свою дружину в ресторан у
будень, це означає: ти согрішив із якоюсь жінкою.
— Дженніфер! — скрикнув я, щиро ображений.— Я не дозволю, щоб за моїм столом,
коли я снідаю, заводили подібні розмови.
— В такому разі я вимагаю, щоб ти обідав за моїм столом. Згода?
І я сказав цьому Богові (хоч би хто і хоч би де він був), що погоджуюсь на
статус-кво. Я згоден і далі мучитися, згоден знати — при умові, що Дженні не
знатиме. Ти чуєш мене, о Господи? То скажи, яку ти вимагаєш ціну.
— Олівере.
— Слухаю вас, містере Джонас.
Він викликав мене до свого кабінету.
— Ви знайомі зі справою Бека?
Звичайно, я був знайомий. Роберт Л. Бек, фотокореспондент журналу «Лайф»,
намагався сфотографувати сутичку демонстрантів з поліцією в Чікаго, і
поліцейські мало не вибили з нього душу. Джонас вважав цю справу однією з тих,
на яких базується репутація фірми.
— Я знаю, що його віддухопелили фараони, сер,— відповів я бадьоро (ха-ха!).
— Мені б хотілося, щоб ви вели цю справу, Олівере,— сказав він.
— Я сам?
— Можете взяти собі в помічники когось із молодших співробітників.
Молодших? У конторі я був наймолодший. Але я зрозумів підтекст його слів:
Олівере, незважаючи на свої молоді літа, ти вже став одним із нас.
— Дякую, сер.
— Чи скоро ви можете виїхати до Чікаго?
Я твердо був вирішив нікому не казати про своє лихо і нести його тягар самому.
Отож я й почав забивати баки старому Джонасу; не пам'ятаю навіть, що я наговорив
йому, але все зводилось до одного: у мене, мовляв, саме немає настрою виїздити з
Нью-Йорка. Я сподівався, що згодом він зрозуміє мене. Але тоді він був явно
розчарований моєю нехіттю прийняти його пропозицію, яка водночас була значущим
жестом. О Боже, містере Джонас! Якби ви тільки знали справжні причини відмови!
Парадокс: Олівер Берретт IV виходить з роботи раніше, а йде додому повільніше.
Як це пояснити?
У мене виробилася звичка стояти перед вітринами на П'ятій авеню і дивитися на
привабливі, але, вважайте, непотрібні екстравагантні речі, які б я купив для
Дженніфер, аби не треба було вдавати, що все йде... йде нормально.
Певна річ, мені було страшно повертатися додому. Бо тепер, через кілька тижнів
після того, як я довідався про хворобу Дженні, вона стала худнути. Схудла вона
трохи і, мабуть, сама цього не помітила. Але я, знаючи, що на неї чекає,
помітив.
Я частенько зупинявся перед конторами авіакомпаній: Бразілія, Антільські
острови, Гаваї («Тікай від турбот — лети туди, де завжди сонце») і тому подібні
райські місця. Одного разу я побачив рекламне оголошення — компанія ТУЕ
пропонувала подорож до Європи на пільгових умовах (туристський сезон уже минув)
— Лондон для модників і модниць, Париж для закоханих...
_—_А_як_же_стипендія?_Як_Париж_—_мрія_мого_розтриклятого_життя?_
_— А_як_—_наше_майбутнє,_наше_одруження?_
_— Хтось_згадав_про_одруження?_
_— Я_згадав._І_ладен_усе_повторити._
_— Ти_хочеш_одружитися_зі_мною?_
_— Так._
_— Чому?_
На той час моя кредитоспроможність сягнула такого рівня, що у мене вже була
картка клубу «Дайнерс»[Членам цього, клубу відкрито кредити у
найреспектабельніших готелях та ресторанах.] . Досить мені було розписатися на
аркушику паперу, і я став гордим власником двох квитків (перший клас — знай
наших!) до Міста Закоханих.
Коли я прийшов додому, вигляд у Дженні був кепський: обличчя бліде і змарніле.
Але я сподівався, що, як тільки вона почує про мій фантастичний задум, щоки ЇЇ
враз порожевіють.
— Місіс Берретт, у мене є новина,— сказав я.— Здогадайтесь яка.
— Ти полетів з роботи,— сказала моя дружина-оптимістка.
— Не полетів, а полечу,— відмовив я, витягаючи квитки.— І не з роботи, а в
Париж. Летимо завтра увечері.
— Дурниці, Олівере,— сказала вона. Сказала спокійно, не так, як завжди — з
удаваною сварливістю. Сказала якось навіть ніжно.— Дурниці, Олівере.
— Поясни, будь ласка, детальніше, що означають твої «дурниці».
— Слухай, Оллі,— сказала вона тихо,— нам треба це робити інакше.
— Що робити? — запитав я.
— Я не хочу в Париж. Мені не потрібний Париж. Мені потрібний ти...
— Але ж я в тебе є, серденько! — перебив я її з удаваною веселістю.
  05.12.2013
Начало книги-это обычная история двух людей из разных социальных слоев которых связывает прекрасное чувства -любовь.Многое они сумели пройти....но есть что-то ,что суждено пройти одному...и в этом драма и трагизм этого рассказа.