Слава ЗСУ!

У неї підгиналися ноги, я хотів узяти її на руки й понести, але вона
запротестувала:

— Тільки не через цей поріг, Шпаргалето.

В приймальному покої нам довелося пройти через неприємну процедуру: давати
відповіді на різні запитання.

— Чи страхувалися ви на випадок хвороби?

— Ні.

Чи думали ми про такі дрібниці, як хвороба? Ми були зайняті купівлею посуду.

Звичайно, прибуття Дженні не було для них несподіванкою. Про те, що вона скоро
поступить сюди, їх попередив доктор Бернард Екерман. Тепер він став її лікарем і
справдив її сподівання — виявився доброю, чуйною людиною, незважаючи на те, що
був стопроцентним ієльцем.

— Ми вводимо їй білі тільця й тромбоцити,— пояснив він мені.— Саме вони їй
допоможуть на цьому етапі. Можна обійтися без антиметаболітів.

— Що це таке? — запитав я.

— Це ліки, які уповільнюють розпад кров'яних тілець. Але вони дають неприємні
побічні наслідки — Дженні про це знає.

— Слухайте, докторе,— почав я, хоч і знав, що нема чого вчити вченого.— В цих
справах наказує Дженні. Як вона скаже, так і буде. А ваше діло — якомога
полегшити її страждання.

— Будьте певні, ми це зробимо.

— Мені байдуже, скільки це буде коштувати,— сказав я, здається, підвищивши
голос.

— Це може тривати багато тижнів або навіть кілька місяців.

— Чхав я на гроші,— вигукнув я.

Не зважаючи на мій сварливий тон, Екерман терпляче пояснив:

— Я кажу це для того, щоб ви знали: у нас немає змоги передбачити, як довго — чи
як мало — вона протримається.

— Тож пам'ятайте, лікарю,— сказав я,— тож пам'ятайте: я хочу, щоб її
обслуговували по найвищому розряду. Окрема палата. Окрема сестра й доглядачка.
Все, що треба. Прошу вас. Гроші у мене є.

20

Я стверджую: від 63 Східної вулиці, що в Манхеттені, до Бостона, що в штаті
Массачусетс, проїхати швидше, ніж за три години двадцять хвилин, ніяк не
можливо. Повірте мені, я промчав усю відстань на граничній швидкості і певен:
жодна машина, закордонної чи американської марки, навіть коли за кермом сидітиме
чемпіон світу з автоперегонів, не зможе проїхати швидше. На массачусетській
магістралі стрілка мого спідометра не сходила з цифри сто п'ять.

Я захопив із собою електричну бритву і, будьте певні, гладенько поголився в
машині й навіть перемінив сорочку, перш ніж зайти у священний чертог на
Стейт-стріт. Хоч була ще восьма ранку, у приймальні вже сиділо декілька поважних
бостонців — чекали, доки їх пустять перед очі Олівера Берретта III. Його
секретарка — вона знала мене — і оком не моргнула, називаючи по телефону моє
ім'я.

Батько не сказав: «Нехай зайде».

Натомість двері кабінету відчинились, і він з'явився власною персоною. І сказав:

— Олівере.

Звикнувши підмічати зміни у зовнішності, я зауважив, що за ці три роки він трохи
зблід, волосся посивіло (а може, й порідшало).

— Заходь, сину.

Його тон було важко визначити. Я зайшов у кабінет.

Сів на «стілець для відвідувачів».

Ми поглянули один на одного, потім відвели очі. Я почав розглядати речі на
столі: ножиці в шкіряному футлярі, ножик з шкіряною колодочкою — відкривати
листи, фотографія матері, знята багато років тому. Моя фотографія (випускник
Екзетера).

— Як тобі ведеться, сину? — запитав він.

— Добре, сер.

— А як Дженніфер?

Щоб не брехати, я не відповів на запитання і зразу ж виклав причину мого
раптового візиту.

— Тату, позич мені п'ять тисяч доларів. Дуже треба.

Він поглянув на мене. І начебто ледь кивнув.

— Ну? — сказав він.

— Що, сер? — запитав я.

— Може, ти скажеш навіщо? — запитав він.

— Не можу, тату. Ти мені просто позич. Будь ласка.

Щось підказало мені — якщо вираз обличчя Олівера Берретта III може щось
підказати — він дасть мені ці гроші. Я також відчув, що він не буде читати мені
нотацій. Але він, очевидно, хотів... хотів поговорити зі мною.

— Хіба Джонас і Марш не платять тобі грошей? — запитав він.

— Платять, сер.

Мені кортіло сказати йому, скільки я одержую,— більше, ніж будь-хто з моїх
колишніх однокурсників. Але потім я зміркував: якщо він знає, де я працюю, то,
мабуть, знає і яка у мене платня.

— Хіба вона не працює в школі? — запитав він.

Отже, йому відомо не все.

— Не називай її «вона»,— сказав я.