знайди книгу для душі...
— Хіба Дженніфер не працює в школі? — ввічливо поправився він.
— Вона тут ні до чого, тату. Це особиста справа. Дуже важлива особиста справа.
— Ти, мабуть, ускочив у халепу з якоюсь жінкою? — запитав він, але не осудливо.
— Атож,— сказав я.— Так, сер. Ти вгадав. Позич мені, будь ласка, п'ять тисяч.
Навряд чи він мені повірив. Навряд чи він прагнув довідатись, навіщо мені гроші.
Він розпитував мене просто, щоб... ну, щоб поговорити.
Він відкрив шухляду, витяг чекову книжку, оправлену в таку саму кольорову шкіру,
що й ніж на столі і ножиці. Він розгорнув її поволі. Я думаю, не для того, щоб
помучити мене, а щоб виграти час. Щоб знайти тему для розмови. Якусь безпечну
тему.
Він виписав чек, одірвав його і простягнув мені. Секунду я сидів, не розуміючи,
що мені слід теж простягнути руку, щоб узяти чек. Тож він збентежився (так мені
здалося), забрав руку і поклав чек на край столу. Тоді поглянув на мене і кивнув
головою. Його очі, здавалося, промовляли: «Ось те, що ти просив, сину». Але він
тільки кивнув головою.
Мені теж не хотілося йти. Але я не міг підшукати слів, які б звучали нейтрально.
І ми сиділи мовчки, хоч поговорити хотілось і йому й мені, а проте ми навіть не
зважувалися подивитись один одному у вічі.
Зрештою я нахилився і взяв чек. Так, він був на п'ять тисяч доларів, і на ньому
стояв підпис: «Олівер Берретт III». Чорнило вже висохло. Я акуратно згорнув його
і поклав у кишеню сорочки. Потім підвівся й пішов до дверей. Треба було
принаймні сказати: я, мовляв, знаю, що заради мене ти маринуєш у своїй
приймальні високих бостонських достойників (а може, навіть вашінгтонських), і
якби у нас було що сказати один одному, тату, я міг би навіть почекати тут, доки
ти приймеш відвідувачів, а ти б відмінив свій діловий сніданок... і так далі.
Відчинивши двері, я зібрав свою мужність, подивився на нього і сказав:
— Дякую, тату.
21
Повідомити Філа Кавіллері випало мені. А хто ще міг це зробити? Я боявся, що він
розкисне, але він не розкис; спокійно замкнув свій дім у Кренстоні й переїхав у
нашу квартиру. Кожен із нас переносить горе по-своєму. Філ переносив його,
наводячи лад. Він мив, чистив, натирав. Не знаю, як відбувалася в нього психічна
розрядка; та хоч би чим дитина тішилась, аби тільки не плакала!
Чи не сподівався він, що Дженні повернеться додому?
Мабуть, сподівався. Бідолаха! Тому й наводив блиск у квартирі. Він просто не
хотів миритися з реальним станом речей. Звичайно, він не казав мені цього, але я
знав, що він бореться з безнадією.
Бо я боровся теж.
Коли Дженні опинилася в лікарні, я подзвонив старому Джонасу, сказав, що не
зможу ходити на роботу, і пояснив чому. Він був щиро вражений моєю бідою, і щоб
не слухати його висловів співчуття, я вдав, що поспішаю звільнити телефон.
Відтоді кожен мій день поділявся на дві частини: години, які я проводив у
лікарні, й години на все інше. Звичайно, все інше було нічим. Я їв, не
відчуваючи смаку, дивився, як Філ прибирає квартиру (в котрий уже раз!), і не
спав, навіть приймаючи ліки, які мені виписав Екерман.
Одного разу я почув, як Філ, миючи на кухні посуд (руками), бурмоче сам до себе:
«Я вже не маю сили терпіти». Я нічого не сказав йому, але подумав: «А я маю. Ти,
що єси вгорі і правиш цим триклятим світом, містере Верховна Істота, зроби так,
щоб це тривало й далі. Я буду терпіти без кінця і краю. Тому що Дженні — це
Дженні».
Того вечора вона вигнала мене з палати, бо хотіла поговорити з батьком «як
мужчина з мужчиною».
— На ці збори допускаються тільки американці італійського походження,— заявила
вона (обличчя у неї було біле, як ЇЇ подушка).— Тікай звідціля, Берретте.
— Гаразд,— сказав я.
— Але не дуже далеко,— кинула вона мені вслід.
Я сів у кімнаті відпочинку. Незабаром з'явився Філ.
— Сказала покликати тебе,— промовив він хрипко, наче йому здавило горлянку.— А я
піду куплю сигарет.
— Зачини ці трикляті двері,— наказала вона, коли я зайшов до палати. Я обережно
причинив двері й, повертаючись до ліжка, побачив її всю. Побачив з трубками, що
тягнулися до її правої руки, прикритої ковдрою. Я завжди намагався сісти якомога
ближче до неї, щоб бачити тільки обличчя, бліде, але з блискучими очима.
Отож я поспішно сів якомога ближче.
— Мені не боляче, Оллі,— сказала вона.— Відчуття таке, наче я повільно падаю зі
скелі. Розумієш?
  05.12.2013
Начало книги-это обычная история двух людей из разных социальных слоев которых связывает прекрасное чувства -любовь.Многое они сумели пройти....но есть что-то ,что суждено пройти одному...и в этом драма и трагизм этого рассказа.