 Слава ЗСУ!
Слава ЗСУ!знайди книгу для душі...
Щось замуляло мені в серці. Це безформне «щось» підступало до горла, щоб довести
мене до плачу. Але я не збирався плакати. Я ніколи не  плачу. Я хлопець стійкий.
Я не буду плакати.
Щоб  не заплакати,  я  мусив зціпити  зуби і не  міг  розтулити  рота.  Довелося
відповісти їй кивком. І я ствердно кивнув.
— Дідька лисого,— сказала вона.
— Га? — промимрив я крізь зуби.
— Тобі не зрозуміти, що таке падати зі скелі, Шпаргалето.  Ти ніколи не падав зі
скелі за все своє трикляте життя.
— Падав,— сказав я, відчувши, що до мене повертається мова.— Коли зустрів тебе.
— Хіба що,— сказала вона і  ледь  усміхнулася.— «Яке стрімке було тоді падіння».
Хто це сказав?
— Не знаю,— відповів я.— Шекспір.
— Так, але  хто саме з його героїв? — замислено  спитала  вона.— Не  можу навіть
пригадати, з якої це п'єси. А я ж училася в Редкліффі і мала б пам'ятати. Колись
я знала всі твори Моцарта за номерами по каталогу Кехеля.
— Оце-то пам'ять! — сказав я.
— Так, пам'ять була чудова,— сказала вона і наморщила чоло.— Який номер концерту
до мінор для фортепіано з оркестром?
— Я подивлюся в довіднику,— сказав я.
Я знав,  де  він  стоїть. На  полиці біля фортепіано. Я  подивлюся сьогодні  ж і
завтра скажу їй.
— Колись я знала. Так, колись я знала.
— Слухай-но,— сказав я тоном Богарта,— ти хочеш розмовляти про музику?
— А ти волієш розмовляти про похорон? — запитала вона.
— Ні,— відповів я, жалкуючи, що урвав її.
— Про похорон я вже говорила з Філом. Ти слухаєш мене, Оллі?
Я одвів погляд.
— Так, я слухаю, Дженні.
— Я дозволила  йому влаштувати католицьку відправу  і сказала, що ти даси згоду.
Згода?
— Згода,— сказав я.
— Згода,— повторила вона.
Я зітхнув з полегкістю, гадаючи, що найгірше позаду.
Але я помилився.
— Слухай-но, Олівере,— сказала Дженні тихо, але сердито.— Я наказую тобі, щоб ти
перестав терзатися докорами сумління.
— Хто, я?
— З обличчя твого не сходить винуватий вираз. Ти мучишся.
Я спробував змінити свій вираз, але м'язи обличчя були наче заморожені.
— Ніхто в цьому не винен, Шпаргалето! Тож годі тобі каратися!
Я хотів дивитися  на  неї —  хотів би  ніколи  не  зводити з  неї  очей,—  однак
потупився. Мені було соромно. Навіть тепер Дженні зуміла прочитати мої думки.
— Слухай-но,  Оллі, це  єдине,  про  що  я  тебе прошу.  Все  інше,  я знаю,  ти
переживеш.
Та штука  знову  замуляла мені в серці, і я боявся навіть промовити  «гаразд». Я
тільки мовчки дивився на Дженні.
— Чхала я на Париж,— раптом сказала вона.
— Га?
— Чхала я  на Париж, на музику, на весь той  непотріб, що,  як тобі здається, ти
вкрав у мене. Все це мені байдуже, запевняю тебе, сучий сину. Віриш чи ні?
— Ні,— відповів я щиро.
— Тоді забирайся к бісовій матері. Не хочу я, щоб ти сидів біля моєї — будь вона
проклята! — смертної постелі.
Вона говорила  не в жарт. Я знав, коли Дженні говорить серйозно, а коли ні. Отож
задля того, щоб лишитися біля неї, я збрехав.
— Я вірю тобі,— сказав я.
— Це вже краще,— сказала вона.— Ти можеш зробити мені одну послугу?
До  горла мого  підкотив  клубок і здавив його так, що  у мене мало не  бризнули
сльози. Але я витримав — не заплакав. Кивнувши ствердно головою, я дав зрозуміти
Дженні, що ладен зробити їй яку завгодно послугу.
— Ти можеш стиснути мене міцно-міцно? — запитала вона.
Я взяв  її  за лікоть  —  Боже,  яка в  неї  тоненька стала  рука! —  й обережно
потиснув.
— Ні, Олівере,— сказала вона,— стисни мене в обіймах. Ляж поряд.
Дуже, дуже обережно, щоб не зачепити трубок  та іншого приладдя, я ліг поряд неї
у ліжко й обняв її.
— Дякую, Оллі.
Це були її останні слова.
22
Філа Кавіллері я знайшов у соляріумі, де він курив кільканадцяту сигарету.
— Філе,— сказав я тихо.
— Що?
Він поглянув на мене  і, мабуть,  відразу  зрозумів. Його треба було втішити.  Я
підійшов і поклав руку йому на плече.  Я боявся,  що він розплачеться. За себе я
був певен. Мені було не до сліз.
Він поклав руку на моє плече.
— Треба було мені,— промурмотів він,— треба було не...
Він замовк. Я теж мовчав, чекаючи. Поспішати, зрештою, було нікуди.
— Треба було не обіцяти Дженні, що заради тебе я буду триматися твердо.
І на знак того, що виконає свою обіцянку, Філ легенько поплескав мене по руці.
Я знав: мені слід побути на самоті. Подихати свіжим повітрям. Можливо, походити.
  05.12.2013
Начало книги-это обычная история двух людей из разных социальных слоев которых связывает прекрасное чувства -любовь.Многое они сумели пройти....но есть что-то ,что суждено пройти одному...и в этом драма и трагизм этого рассказа.