Слава ЗСУ!

- І я тебе кохаю, Назаре. - Прошепотіла дівчина.

Назар обійняв своєю сильною рукою за талію Іванну та поклав на її плече свою голову, залишаючись нерухомим в такому положенні.

Раптом в просторі над ними з'явилася зелена вогняна хмара.

Назар скочив, схопив пляшку води та шукав ще щось, щоб чимось цю кульову блискавку затушити, вже відкрив баклажку води та замахнувся, але тут же побачив, як з вогняної хмари проявляється морда Пухнастика.

Від здивування хлопець оторопів.

- Що це... Таке? - Запитав він.

- Я ж говорила, що він особливий. А ти мені не повірив. - Дорікнула Назару Іванна. - Це - Пухнастик. Він особливий. А ще: він - дитина. Так що давай одягатися. Непристойно перед дитиною ходити голими. Одягнись, будь ласка.

Пухнастик проявився весь, але був вогняно-зелений та горів зеленим полум'ям. Він опустився на підлогу та, побачивши Назара оголеним, вишмигнув з кімнати, наче його облили окропом.

- Звідки він в тебе? - Поцікавився Назар 

- Мені його подарували. - Відповіла Іванна.

- Хто подарував? - Розпитував Назар.

- Я не знаю. Якась жінка.

- Чому саме тобі? - Діставав хлопець своїм допитом.

- Я не знаю.

- Що він від тебе хоче? - Наполягав Назар.

- Спробувати змінити майбутнє... - І тільки в цю мить Іванна побачила, що у Назара протез замість ноги. - Назаре, в тебе не має ноги...

- Втратив в чотирнадцятому році. Коли пішов добровольцем на Донбас та захищав нашу землю.

- Ось чому ти хромаєш... - Озвучила свої думки Іванна.

- Я не жалкую. Я повинен був це зробити.

- Герої поруч з нами, а ми їх не помічаємо. - Прокоментувала Іванна.

Дівчина підішла до хлопця та обняла його.

- Тепер я люблю тебе ще більше. - Проговорила вона. - Ти - мій герой. Дякую тобі.

- Я зробив те, що повинен був зробити. - Повторив Назар. 

Він також обійняв Іванну, а потім відсторонив її від себе.

- Давай одягатися. Я хочу Пухнастику, твоєму кошеняті, якого ти називаєш дитиною, бо він, звісно, кошеня, тобто маленький кіт, задати запитання, щоб зрозуміти, навіщо він тут та ніващо ти йому потрібна.

- Він не просто маленький кіт. Я бачила його відображення в дзеркалі: там була дитина - маленький лопчик. - Розповіла Іванна. - Він дійсно дитина. Не лише кошеня - дитина котів, але й справжня людська дитина.

- Він - не людина. Він людина лише в дзеркалі, бо, як ти стверджуєш, що у відображенні ти його бачиш дитиною. Бути людиною та лише в дзеркалі виглядати, як людина, - це не одне й те саме. - Поправив Назар.

Назар одягнувся та дочекався, коли Іванна вдягла свій одяг.

- Пухнастику, де ти? Пузнастику! Йди до мене! - Покликав Назар кота, коли вийшов з кімнати. - Де ж ти? З'явися в просторі. Можеш хоч так, як ти це робиш.

Але ніде його не було.

-Пухнастику! - Покликала Іванна. - Пузнасти-и-ку!

- Іванно... - Прозвучало в повітрі.

- З'явись, будь ласка. - Попросила дівчина.

Іванна відчула щось опікаюче біла своїх ніг - та побачила, як прошмигнуло вогняне зелено полум'я поміж її ніг. Ця палаюча зелена хмара промчалася в кімнату, в якій тут же раптом самі захлопнулися двері.