Слава ЗСУ!

- Візьміть коробку з отворами: так буде легше нести. – Запропонувала жінка.

- Добре.

Жінка усадила кота в коробку та віддала коробку з кошеням дівчині.

Іванна тільки почала йти з коробкою, в якій сидів кіт, а потім обернулася, щоб щось спитати: але жінки вже не було, ніби вона розчинилася в повітрі.

- Так швидко?.. Дивно... – Прошепотіла дівчина.

Дійсно: дивно, бо жінка не пішла швидко, а просто зникла.

- І ще дивніше, що ти народився взимку. Зараз же лютий. Ти хоч не змерз? Потерпи. Вже йдемо додому. Хоча я можу тебе взяти до себе під курточку. – Запропонувала дівчина.

Але вона знов почула в голові той самий голос:

- Іванно, купи мені лоток для котів та пісок, щоб я тобі не забруднив квартиру.

Дівчина оторопіла та застигла на місці.

-Ти знаєш, як мене звуть? Ні... Це не ти мені говориш... Це в мене щось з розумом. Це галюцінації через недосипання. Навіть невиспана людина за кермом гірша за п'яну. Це через недосипання мені здається, що ти зі мною розмовляєш, а я ще вголос розмовляю з котом. Дожилася. Треба спати та висипатися. Інакше можна з розуму зійти. А ось лоток потрібен. Це моє підсвідомлення мені підсказує, що треба, а не... Кіт зі мною розмовляє. Тут якраз поблизу магазин для домашніх тварин. Зараз і купимо. Ну що ти так на мене дивишся та ніби сумніваєшся в моїх ствердженнях? Ні, не треба мені доказувати, що це ти мені кажеш, що ти до мене звертаєшся. Досить. Люди йдуть. Я не буду реагувати на ці думки... Я не буду відповідати на цей голос в моїй голові.

Біля Іванни пройшли люди, не звертаючи на неї увагу.

А як же? Вона вже не розмовляла з котом та не висловлювала в голос дивні думки.

Іванна подивилась на кота, який виглядав з коробки, та пішла в напрямку зоомагазину.

В магазині Іванна підійшла до лотків для котов, взяла кота з коробки та почала з ним ходити, показуючи котику ці лотки, періодично запитуючи, чи подобається якийсь чи ні.

Продавчиня припинила займатися своїми справами та почала уважно та здивовано слідкувати за Іванною.

- Все, вибрали, нам оцей. - Іванна показала на один з лотків.

-Добре. За нього 207 грн. Здається, ніби ваш пітомець сам вибрав собі лоток. - Прокоментувала продавчиня.

-Так і є. Він сам вибрав. - Погодилась Іванна. Але, побачивши ще більше здивування на обличчі продавчині, добавила, щоб виправдатися та не здатися дурною. - Я показувала котику, а він ніби якось реагував. Ось я, судячи з його маловловимої реакції, як мені здалося, як мені хочеться в це вірити, зробила вибір. Ніби по його вибору. Хочеться, щоб йому подобалось. Щоб він хотів туда ходити. Щоб не бруднив... Мало й що... Ви ж мене розумієте?

- Так-так. - Погодилась продавчиня.

- Це ж тепер новий член сім'ї. Треба бути зі своїми улюбленцями на рівних. І враховувати їхні почуття та бажання, якщо, звісно, вдасться їх зрозуміти. - Пояснила Іванна.

-Так, наші домашні тваринки, як наші діти. Які назавжди залишаються дітьми. І їм так мало треба в порівнянні з нашими дітьми. З улюбленцями порівняно простіше, ніж з нашими дітьми, які дорослішають. У яких постійно зростає апетит. І я говорю не про їжу, а про вимоги та потреби, які ростуть з нашими дітьми. Правда, з котами чи собаками не поговориш по душі. Вони у відповідь лише мяукнут чи хвостом повиляють, не дадуть цінної поради, як ними діляться вже дорослі наші діти, навіть якщо їх не питаєш, не просиш. Але потім виявляється, що наші діти розумніші за нас. А от з тваринками лише ласка, обійми та їхня увага. Діти виростають, стають дорослими, більше не потребують нашої допомоги. Навпаки, нам допомагають, якщо можуть чи хочуть. Чи те та й інше. А ось нашим улюбленцям ми постійно потрібні. З ними ми відчуваємо себе потрібними, є, кому дарувати свою любов та увагу. Дорослим дітям вже не потрібна наша любов. Вони її знаходять в своїх нових сім'ях. Ми для своїх дорослих дітей - вже минуле. А вони працюють над своїм майбутнім зі своїми коханими та насолоджуються теперішнім часом. Ой, потягнуло мене на філософію. Давайте, я вам відпущу товар. А то мене може далеко занести в роздумах. З вас 207 грн.