Слава ЗСУ!

— Тягни його сюди, — звелів Пауелл. — То не його вина. — Він простягнув руку й міцно Потис металеву руку Спіді.

— Все гаразд, Спіді. А знаєш, Майку, про що я оце подумав?

— Знаю!

— Гаразд, — він потер обличчя: повітря було чарівно прохолодне. — Знаєш, коли ми тут усе залагодимо і Спіді пройде польові випробування, нас пошлють на космічну станцію…

— Не може бути!

— Може! Принаймні так мені сказала стара леді Келвін перед тим, як ми мали летіти сюди. Але я нічого не сказав, бо збирався опротестувати такий задум.

— Опротестувати! — вигукнув Донован. — Але ж…

— Знаю. Тепер усе гаразд. Двісті сімдесят три градуси нижче нуля! Що може бути приємніше!

— Космічна станція, — сказав Донован. — Ну що ж, я готовий.

ЛОГІКА

Через півроку хлопці змінили свою думку. Полум’я велетенського сонця змінилося м’якою пітьмою космічного простору, але переміна зовнішнього середовища мало що означає, коли маєш справу з експериментальними роботами. Яке б не було тло, постійно доводиться бути віч-на-віч із таємничим, загадковим позитронним мозком, який, за словами отих геніїв з логарифмічними лінійками, повинен працювати так і не інакше.

Проте не минуло й двох тижнів їхнього перебування на станції, як Донован і Пауелл переконалися, що позитронний мозок може працювати й інакше і годі сподіватися на те, що він працюватиме так, як задумали конструктори.

Грегорі Пауелл чітко й виразно сказав:

— Тиждень тому ми з Донованом змонтували тебе. — Він насупив брови й смикнув себе за кінчик рудого вуса.

У кают-компанії Сонячної станції № 5 було тихо, лише десь унизу м’яко дзижчав потужний випромінювач.

Робот КТІ сидів нерухомо. Полірований метал його тіла виблискував у світлі яскравих ламп, а червоні вогники фотоелементів очей пильно дивилися на землянина, що сидів по той бік столу.

Пауелл поборов у собі раптовий напад роздратування. У цих роботів якесь специфічне мислення. Ага-а, три закони робототехніки діють. Повинні діяти. На фірмі “Ю. С. Роботс” усі, від самого Робертсона до прибиральниці, можуть підтвердити це. Отже, КТІ — робот надійний! I все ж… Модель КТ репрезентувала нове покоління роботів, а цей — перший, дослідний екземпляр. А математичні закарлючки на папері не завжди найкраще заспокоєння перед фактами.

Врешті-решт робот заговорив. У його голосі відчувався холодний тембр — нерозлучний супутник металевої мембрани.

— Ви усвідомлюєте всю серйозність такої заяви, Пауелле?

— Але хтось же повинен був тебе зробити, К’юті, — розвів руками Пауелл. — Ти сам припускаєш, що твоя пам’ять тиждень тому виникла з абсолютної порожнечі. От я тобі й пояснюю. Донован і я зібрали тебе з присланих нам деталей.

К’юті з таємничим виглядом пильно розглядав свої довгі гнучкі пальці. У цю мить він якось дивно був схожий на людину.

— Я гадаю, що має бути правдоподібніше пояснення, ніж це. Мені здається неймовірним, що ви мене зробили.

Землянин несподівано засміявся:

— Чому?

— Можете назвати це інтуїцією. Поки що це лише інтуїція. Однак я хочу встановити правду. Низка логічних суджень неодмінно приведе до істини. Я дійду до неї.

Пауелл встав і пересів на край столу, ближче до робота. Він несподівано відчув симпатію до цієї дивакуватої машини, несхожої на звичайних роботів, які старанно виконували спеціальні завдання відповідно до запрограмованих позитронних зв’язків.

Він поклав руку на сталеве плече К’юті: метал був холодний і твердий.

— К’юті, — сказав він, — я спробую тобі дещо пояснити. Ти — перший робот, який замислився над своїм власним існуванням і, як на мене, перший робот настільки розумний, що може збагнути навколишній світ. Ходімо зі мною.

Робот нечутно підвівся і рушив за Пауеллом. У взутті з грубої губчастої гуми він ступав безшумно. Землянин натис кнопку, й частина стіни посунулася вбік. Крізь товсте прозоре скло стало видно космічний простір, усіяний зірками.

— Я це бачив через ілюмінатори в машинному відділенні, — сказав К’юті.

— Знаю, — сказав Пауелл. — Як ти гадаєш, що це таке?

— Саме те, чим воно здається. Зараз за цим склом — чорна плямиста речовина з маленькими яскравими цятками. Я знаю, що наш випромінювач посилає промені до деяких з цих цяток, завжди до одних і тих самих, і знаю також, що ці цятки переміщуються і разом з ними переміщуються й промені. От і все.

— Гаразд. А тепер уважно вислухай мене. Чорна речовина — це порожнеча. Порожнеча, що простяглася у безмежність. Маленькі яскраві цятки — то величезні маси наповненої енергією матерії. Вони круглі. Деякі з них мають мільйони миль в діаметрі. Для порівняння скажу, що станція має в діаметрі всього одну милю. Вони здаються такими маленькими через те, що перебувають надзвичайно далеко. Цятки, на які спрямована енергія нашого проміння, набагато менші і містяться від нас набагато ближче. Вони тверді й холодні, на них живуть люди, як ось я, — мільярди людей. З одного такого світу прилетіли й ми з Донованом. Наші промені живлять ці світи енергією, яку ми беремо з однієї з цих розжарених куль, що міститься порівняно близько від нас. Ми називаємо цю кулю Сонцем. Зараз її не видно — вона по той бік нашої станції.