Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Якби

Молодик навпроти мене налив і простягнув їй через плече чарку з горілкою:

Точно! Давай за справедливість!

А я за таку справедливість пити не буду… буркнув той, кого назвали Митею.

Тобі і не пропонується!

Хлопці, не сваріться! почувся жіночий голос з дальнього краю столу. Краще скажи, Павле, чи правда, що у Москві тепер пепсі-коли хоч залийся?

Ну, в нас на вокзалі її бабки теж продають. По десять «ре» за пляшку… промовив хтось.

Так то ж на вокзал треба їхати… підхопила жінка з касетами.

Так, люди, пепсі-кола є, поважно сказав Павло. Коли ми працювали, нам її привозили. Навіть у бляшанках! Щоправда, їх одразу розбирало начальство. Але в магазинах є. І фінська салямі теж з'явилася. Солона, як риба. Бр-р… Краще вже бутерброди з автоматів.

Що за автомати?

Стоять по гастрономах такі собі великі ящики, схожі на холодильник, з кількома відсіками для бутербродів з ковбасою, ватрушок та коржиків. Кидаєш монетку, відсік відчиняється і бери бутерброд! Швидке харчування. Дуже зручно. Цивілізація! захоплено розповідав Павло, буквально скроплюючи мене фонтанами огіркового розсолу.

Кажуть, у нас теж скоро такі поставлять, зневажливо пробурмотів Митя.

А ще Паша звідти привіз соки в маленьких картонних пакетах. Смакота! затуркотіла жінка, що сиділа біля мого візаві.

Ага! значущо підтвердив Павло. Але лавочка зачинилась: тепер там бригада молдаванів працює. А я б, чесно кажучи, ще залишився. Поглянув би на відкриття Олімпіади хоч одним оком…

«Цивілізація»! Я теж там відмахав три зміни і завтра знову виїжджаю, підхопив розмову мовчазний кремезний чоловік, якого я одразу не помітила. Не знаю, як там у вас було, а я надивився на хабарництво, крадіжки і суцільне нехлюйство.

Він засопів, випив чарку і продовжував у шанобливій тиші: певно, він був тут найстаршим.

Недооблицьовані стіни заливали білою фарбою, щоб було схоже на білу плитку, аби держкомісія прийняла. Думав: помітять. Ні фіга! Помітили і прийняли, як миленькі. А вже скільки ментів переодягнених шастає більше, ніж народу.

Ну і правильно, а ти що хотів? Хіба безпека це погано? знову відгукнулась жінка біля вікна. І далі загомоніли всі разом. А знаєте, що там кажуть: багато країн відмовились приїздити на Олімпіаду. Чому?!! На знак протесту… Проти чого протестують? Капіталісти завжди знайдуть причину вмочити нас… Проти війни в Афгані. Ну і правильно роблять! В наше село вже третю труну привезли. Пацанам по вісімнадцять років… Нудно, хлопці, нудно! заплескала в долоні одна з жінок. Ну про що ви завелися? Краще вип'ємо!! Пашо, Митю, дівчата годі балакати! Танцювати хочеться! Я ж принесла нову платівку закачаєшся! Вигукуючи це (я помітила), жінка красномовно зиркнула в мій бік і всі разом замовкли. Жінка кинулася до своєї сумки, вийняла звідти платівку, по-хазяйськи протерла кришку програвача, поставила платівку. Залунали звуки «космічної» музики. Всі знову загомоніли, зарухались, зсуваючи стільці до стіни.

Що це?

Нова група з Прибалтики «Зодіак».

У-у-у… Схоже на «Пінк Флойд».

А де ти чув «Пінк»?

У театральному гуртожитку ще не таке почуєш! Відірвалась ти, Весно, від народу!

Я таки не помилилась ЇЇ дійсно прозивали Весною.


Звільняючи місце для танців, я пересіла на зібраний диван. Все ще намагалася вгадати в цих людях колишніх знайомих батькових співробітників чи материних колег по акторському цеху. Але марно. Всі вони були надто молоді і невпізнавані.

Все крутилося перед моїми очима уривки фраз, сміх, вінегрет пар, що витанцьовували дивні «па» під кумедні звукові сигнали.

До мене несподівано підсів якийсь розпашілий хлоп у піджаку і білій сорочці, розчахнутій на круглому череві.

А хто ця чарівна незнайомка? грайливо запитав він.

Я пильно поглянула на нього.

Він єдиний здався мені більш-менш знайомим.

Невже дядько Петро? Той самий, що відвідував мене в інтернаті? Якщо це так, то у нього мають бути спітнілі важкі долоні. О, я їх добре пам'ятаю на своїх тремтячих колінах…

Хлоп поклав свою руку мені на плече, і я здригнулася долоня дійсно була вогка і важка, мов варена риба.

З його рота тхнуло алкоголем і тютюном. Я скинула рибу зі свого плеча і посміхнулась: зараз ніщо не заважає мені дати йому смачного ляпаса. Не те що тоді, коли сиділа в інтернатівській кімнаті «для гостей» і терпіла його слизькі прогладжування за пару яблук і плитку шоколаду, що він приносив. Хіба могла тоді сказати йому те, що сказала зараз? А я красномовно процідила крізь зуби: П-п-пішов ти… І почала збирати зі столу брудний посуд. Це був єдиний спосіб вирватися з кімнати до кухні, де можна було б хоч трохи отямитись, ковтнути води з-під крану і переварити почуте і побачене. Нічого, нічого, облиште! кинула мені через плече жінка-Весна, але за мить вже забула про мене, підхоплена до танцю кимось із чоловіків. Я приязно кивнула, мовляв, нічого, я допоможу і вийшла з тарілками на кухню. Звалила їх до рукомийника, відкрила кран, налила собі повну склянку холодної води. І знову почула те ж запитання. Тільки цього разу голос належав тому, кого назвали Пашею: А ви хто? Щось я вас раніше тут не бачив… Він пройшовся до вікна, відчинив хвіртку, закурив, розглядаючи мене крізь сині струмені ядучої «Прими». Приїхала на кілька днів, пояснила я. У мене тут неподалік семінар… А звідки? не вгавав він. Я вже все пояснила господарям. Спитайте в них, втомлено відповіла я. Чи ви хочете подивитися мій паспорт?

Попередня
-= 39 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous7538 21.06.2014

Чудова книга, легко читається.


Додати коментар