Слава ЗСУ!

Він зніяковів:

Ну що ви. Вибачте…

Я теж вирішила дещо уточнити для себе і запитала:

А ви, мабуть, розповідали про майбутню Олімпіаду?

Звісно! посміхнувся він. А про що ж іще говорити? Зараз для всіх це подія номер раз!

Так, «номер раз»… іронічно промовила я. Говорити не робити. Говорити можна про все, що завгодно. Скажімо, про війну в Афганістані...

Він насупився.

А що про неї говорити? Ми виконуємо свій інтернаціональний обов'язок.

Ми? Свій? Обов'язок? Ви комусь зобов'язані? Це просто втручання в чужий дім! сказала я.

Але там геройськи гинуть наші хлопці! вигукнув він і поглянув на мене з відкритою неприязню.

Так... Але вони гинуть нізащо... сказала я і вийшла з кухні.

Не чула, що він крикнув услід.

Не знала, куди мені подітися в цьому гвалті, адже в моїй кімнаті на ліжку цілувалась якась парочка.

Подумала, що єдине місце, де могла б пересидіти цю вечірку, дитяча кімната, де спить дівчинка. Пішла туди. І з жахом побачила, що двері відчинено і там так само купчиться захмелілий народ. Поглянула на годинник: пів на дванадцяту! Я кинулася до зали. Там в напівтемряві танцювали парочки.

Біля вікна стояв той, кого слід би називати батьком. Перед ним вихилялася під музику руда жінка. В темряві не розгледіла її обличчя, але знала напевно: це та сама тітка Зоя.

Я кинулася до нього:

Де Вероніка?

Він поглянув на мене так, ніби бачив уперше.

А-а, Вірка? промимрив спроквола. Певно, ганяє у дворі…

Я помітила, що він ледь тримається на ногах.

Дивно. Як це все було дивно…

Зовсім не схоже на те, що я могла собі уявити.

Я кинулася до дверей, швидко збігла униз, вискочила в чорнильну прохолоду охопленого ніччю подвір'я. Тьмяні відбитки вікон лежали на вологому асфальті, бузкові кущі в палісаднику розповсюджували свіжий густий аромат по всьому заокругленому просторі дворика, посеред якого самотньо висіла іржава гойдалка.

Я з тривогою роззирнулась довкола. Тиша. Двір виблискував зеленуватим світлом, приглушеним по кутках, ніби китайський паперовий ліхтарик. Зробила кілька кроків у бік арки, чудово пам'ятаючи, що за її межі мені не вийти, і заклякла на місці від побаченого під деревом.

На лаві сидів той самий чоловік в темному плащі, а між його розсунутими ногами, повернута спиною до нього і обличчям до мене, стояла… Ніка, відкинувши голову назад. Її обличчям блукала відсторонена посмішка, голівка посмикувалась в руках незнайомця.

Страх і огида підступили до горла, мене ледь не знудило: чоловік незграбними рухами розчісував довге волосся дівчинки, намагаючись заплести його в косу. Захлинаючись від неприємного відчуття нереальності того, що бачу, я підбігла до цієї парочки.

Ніко!

Обоє здригнулися, мов від пострілу.

Ніка неприязно зиркнула на мене з-під лоба.

Ніко, що ти тут робиш? строго сказала я, намагаючись роздивитися обличчя незнайомця.

Довге сиве волосся, досить охайне, рівною хвилею звисало з-під широких крис старомодного капелюха. Більше нічого не можна було розгледіти.

Ніка трохи відступила в мій бік, але дивилася набурмосено і винувато, ніби я відірвала її від якогось важливого потаємного процесу.

Хто ви такий? суворо запитала я, беручи дівчинку за руку.

Це мій друг! виклично сказала Ніка.

Але я хотіла почути його відповідь і з трепетом чекала на неї.

Вибачте, нарешті ніяково промовив чоловік, я не хотів нічого поганого… Вона завжди така розпатлана…

Я розлютилася.

А вам до цього яке діло?!

Чоловік опустив очі і мовчки знизав плечима.

З вами я ще розберуся! загрозливо промовила я і потягла Ніку до під'їзду.

Та неохоче поплелася за мною, махнувши чоловікові рукою.

Серце моє калатало, як перед інфарктом.

Що відбувається?!

Я силоміць затягла Ніку до під'їзду і знесилено зупинилася перед вікном на другому поверсі. Дихання у мене було таке, ніби я вантажила цеглу. Не знала, що їй сказати, про що запитати.

Ніко, хіба тебе не вчили, що товаришувати з будь-ким не можна? суворо сказала я. Чому тобі розчісує косу цей старий маразматик?!!

В її очах засвітилися злі сльози.

Він не математик! Він мій друг! зціпивши зуби, промовила дівчинка. А ти ніхто…

Я вчасно зрозуміла, що суворістю нічого не доб'єшся, і обійняла її за плечі.

Ну, добре, добре, вибач, тихіше сказала я. Просто я налякалась. Уже пізно, а ти не вдома. Сидиш із незнайомим дідом у дворі. Та ще він тобі коси заплітає… Погодься, це дивно.

Вона знизала плечима.

Що тут дивного? Ми давно граємось разом.