Слава ЗСУ!

Я з усіх сил намагалася стриматися, говорити якомога спокійніше:

У що можна гратися з такою дорослою… я б навіть сказала старою людиною? Що він з тобою робить?

Нічого, сказала дівчинка. Розповідає різні історії, пригощає цукерками…

Ось, значить, як це почалося, подумала я історії, цукерки… Все так, як буває!

Шкода, що я нічого цього не пам'ятаю. Все згоріло на тому вогнищі.

А ще шкода, що я не дитячий психолог і не знаю, як говорити на такі складні теми.

Ніко, ніжно промовила я, гладячи дівчинку по голові, можеш мені розповісти, у що ви граєтесь? Можливо, я теж зможу погратися з вами? Будь ласка...

Дівчинка замислилась.

Ну, добре, нарешті вимовила вона. Тільки не тепер. Потім.

Я сприйняла це за перемир'я і вирішила більше не турбувати її.

Домовились, сказала я. Пішли додому. Вже пізно і час спати. Гості розходяться.

Якраз зверху залунали гучні голоси, цокання підборів, звук поцілунків, клацання замків. Повз нас пройшов веселий натовп, почулися вигуки: «О, Вірочко, як ти виросла!», «А де ж ти, мала, пропадала?», «Віршика нам не почитала!» і таке інше. Звісно, жодне запитання не передбачало відповіді. Натовп процокав повз нас. Грюкнули двері. Запала тиша. Ми почали підніматися нагору. Перед останніми сходинками Ніка смикнула мене за руку і жалібно сказала: Будь ласка, не кажи нічого там! Вона кивнула на двері нашої квартири. Звісно, я і не збиралася нічого говорити, але про всяк випадок запитала:

Чому?

Тому, що вони нічого не зрозуміють… прошепотіла Ніка і додала з якимось недитячим сумом: Як і ти…

Але я спробую зрозуміти, пообіцяла я і штовхнула двері.

…У квартирі витав застояний запах їжі і тютюну. Весна (для себе я вирішила називати її поки що так) і та руда жінка, Зоя, що лишилася допомагати, зносили на кухню посуд. Побачивши нас, вона радісно сказала:

Нарешті! І звернулась до мене: У нас прохання: нехай Віра сьогодні поспить у вашій кімнаті, я поставлю розкладачку. А то вона, Весна кивнула на руду Зою, запізнилася на свою електричку. Не заперечуєте?

Звісно, я не заперечувала, а Ніка радісно кивнула у відповідь, змовницьки підморгнувши мені.

Тоді швиденько вмиватися і в ліжечко! скомандувала жінка.

Я спіймала себе на думці, що сприйняла команду так само, як і Ніка, ледь не кинулася до ванної наввипередки.

Але ж, зауважила я, дівчинка не вечеряла…

Точно! схаменулася Весна. Пішли, Вірочко, я тобі дам салату. Тільки тихо тато спить.

Я пішла до кімнати. За якийсь час, поки дівчинка їла і вмивалася, в двері постукала Зоя, внесла розкладачку, почала застеляти енергійними рухами.

Я уважно стежила за нею. Вона була огрядна, з широкою спиною і масивними стегнами, литки ніг схожі на перевернуті пивні пляшки, волосся густе і, певно, жорстке, мов дріт. Від неї пашіло силою і здоров'ям.

Помітивши мій погляд, вона обернулася: Ліля сказала, що ви зняли кімнату на кілька днів… Я втомлено кивнула. День видався надто довгим, а враження від нього мов дві непід'ємні валізи, котрі я ніяк не могла поставити на землю. Попри це вони продовжували накопичуватись. Я дивилась на цю жваву молодицю і намагалась пригадати: чи з нею пов'язана вся подальша маленька трагедія нашої родини?

Що ви на мене так дивитесь? запитала Зоя, поправляючи простирадло.

У вас гарний колір волосся… сказала я.

Це хна! радісно повідомила Зоя. Іранська хна! Чудовий засіб зробити волосся яскравішим.

А ви часто тут ночуєте? закинула вудку я.

Часто. Я живу в передмісті, і, коли затримуюсь, Ліля з Вадиком лишають мене тут. Вони мені, як рідні.

Ще побачимо, подумала я, хто тут кому рідня!

Ну от, здається, все, сказала жінка, розправляючи ковдру. Ви вже вибачте за тимчасову незручність.

О! Як я тебе скоро «вибачу», подумки посміхнулася я, мало не здасться! Але попри це чемно кивнула і побажала доброї ночі. Зоя пішла, граючи сідницями.

Я залізла під ковдру і почала чекати на Ніку. З ванної ледь чутно линув її сміх і плескіт води. Потім все стихло.

Швидше за все, це в мене просто відключився слух. Я вже ні на що не могла реагувати і закрила очі.

Заснула миттєво. Навіть не чула, як лягла Ніка.

Але день (а точніше вже ніч) на цьому не скінчився.

Це лише здається, що втома спонукає до міцного сну. Насправді ж мій сон тривав не більше, ніж півгодини. Прокинулась я так само легко, як і заснула.

Розплющила очі і вперлася поглядом в дивні сплетіння тіней на стелі. Закортіло підняти руку, витягнути палець і поводити ним у повітрі, мов олівцем, повторюючи цей мудрагельний візерунок. Щойно я так подумала, як побачила, що це вже робить дівчинка на розкладачці. Її простягнута догори рука світилася, мов фосфорна, а тоненький вказівний пальчик виводив у повітрі складні вензелі…