Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Якби

У нас тут неподалік живе один старигань, який розповсюджує подібні думки, суворо сказав Вадим, Тільки ви на семінари ходите і, судячи з вашого вигляду, не бідуєте, а він з десяток років відсидів за «антирадянщину». Лютий дід. Ми тримаємось від нього подалі…

«Ми»! гнівно зиркнула на нього очима Весна. Ми так, а от твоя донька бігає за ним, мов цуценя. І, пояснюючи свою думку, звернулася до мене: Вподобав Вірку цей дивак нічого не можемо зробити! Вірка ходить за ним і ходить. То молоко йому треба купити, то хліба «тимурівський рух» нібито. Але я відчуваю тут щось не так! Задурить їй мізки… Вона така сама моя донька, як і твоя! відказав Вадим. А якщо заборонити ще гірше. Нехай допомагає. А якщо він маніяк? Педофіл?! Власне, вона озвучила мої перестороги. Хто-хто? Маячня! Він просто старий дурень. Вони засперечалися. А я подумала, що зовсім втратила будь-який контроль над своїм минулим. Ніби у мене його і не було.

Слава Богу, сніданок закінчився. Зоя зазбиралася на електричку.

Вадим взявся її проводити. Це не пройшло повз мою увагу. Весна почала складати брудний посуд до мийниці.

Я подякувала і теж заквапилась «на семінар».

В запасі було ще два дні, поки дівчинка повернеться з дачі. Вирішила перевірити теорію Івана Олександровича: перед тим як вийти з квартири, поклала в сумочку капець Ніки.

Якщо вже він сказав «капець» нехай так і буде!


…Двір вже не дихав таємничою тьмяною прохолодою, як це було увечері. Залитий по вінця сонячним світлом, він нагадував поверхню люстерка, на якій, мов темні острови у воді, лежали глибокі тіні від кущів і дерев. Я забула взяти з собою сонцезахисні окуляри, і тому все світло, сконцентроване у дворі, вдарило мені в очі. І я побігла по розпеченому жовтку, наче по сковорідці, до спасенного острівця, утвореного тінню «мого» дерева довкола «моєї» лави.

Там сиділа тітонька Ніна з першого поверху і Нахал Нахалич (я його одразу впізнала. Звали цього старого Михайло Михайлович, але влучне прізвисько приклеїлось до нього раз і назавжди).

Біля тітоньки стояло її незмінне знаряддя таз із білизною, яку вона щойно зняла з мотузок.

Я присіла поруч, щоб дати очам звикнути до світла.

Крім того, мені треба було налаштуватися на перехід в «старе місто» і я хвилювалась: не дуже-то вірилось в магічну силу старого дитячого капця.

Привіталася.

Обидва з величезною зацікавленістю поглянули на мене. Тітонька Ніна, оглянувши моє вбрання, поставила питання руба:

Ви з Прибалтики?

Ага, у нашому дворі чомусь усі захоплювались Прибалтикою і все незвичайне пов'язували саме з нею. Парфуми «Дзінтарс», плетені вовняні пальта, шовкові хустки, окуляри-хамелеони і особливий акцент, який ми копіювали, здавалися верхом «красивого закордонного життя» і викликали повагу.

Так, з Прибалтики! з поважним виглядом відповіла я, й відповідь цілком влаштувала тітоньку.

Що я пам'ятаю про цю жінку? Тільки те, що її син красень і розумник загине на війні в Афганістані.

Син пише? ніби вгадуючи мої думки, звернувся Нахал Нахалич до сусідки.

Мабуть, своїм вторгненням на лаву я перервала плин їхньої бесіди.

Пише, хоч і нечасто, зітхнула тітонька Ніна. Пише, що годують добре… Що все буде гаразд. Питає про Марту цю вертихвістку. Я, звісно, не пишу, що вона вже заміжня…

Нічо, хлопець молодий все ще попереду, сказав Нахал Нахалич.

Я опустила очі, відчуваючи заштрик гострого сорому за те, що знаю напевне: попереду на Миколку чекає куля. І тут я вже нічим не зараджу…

Пожувавши повітря губами, Нахал Нахалич цілком виправдав у моїх очах своє прізвисько.

Наллєш борщику мені? запитав він у тітоньки Ніни. А я тобі тазика в дім занесу.

Сусідка кивнула, і вони підвелися.

Нахал Нахалич схопився за таз, але чи то випадково, чи навмисно зронив з нього на землю рушника. Довелося тітоньці самій перехопити своє багатство. Вони рушили до під'їзду і розтанули в світлі сонця, мов дві чорні цятки.

Я притисла до грудей торбинку з капцем і підвелася з лави. Мені треба було зробити три кроки в бік арки, до якої я ніколи не доходила.

Тепер мусила подолати цю відстань, вийти за рамки двору, не ламаючи межу часу. Я глибоко вдихнула гаряче повітря, заплющила очі, зробила три кроки вперед і…


...і вийшла!

Вийшла в інший маленький дворик, де так само під грибками стояли дитячі «пісочники», висіли на заіржавілих трубах старі гойдалки і мотилялася на вітрі білизна. Посередині височіли дерев'яні голубники, подекуди тулилися до під'їздів «Запорожці».

Перетнувши кілька подібних дворів, я вийшла до тролейбусної зупинки. Вона лишилася на тому ж самому місці.

Попередня
-= 44 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous7538 21.06.2014

Чудова книга, легко читається.


Додати коментар