Слава ЗСУ!

Хвилі запахів і звуків накривали мене з головою.

Вам зле? почула я турботливий голос Томочки.

Я поглянула на неї і в черговий раз замилувалась її вишуканістю, жіночністю і схожістю на голлівудську кінозірку 50-х.

Але серце стислось від жалю. Я таки не помилялась: ані тепер, ані потім в ній не було жодної зазубринки, що за них полюбляють чіплятися чоловіки. Це ніжне створіння, що стояло переді мною, думаючи, що знайшло собі оригінальну і освічену співрозмовницю, вже відтепер було приречене на самотність. Через свою правильність запеклої відмінниці? Надмірну відданість першому-ліпшому? Через легковажність свого обранця? Через брак досвіду? Через мене???

Треба негайно виправляти ситуацію! Доки Мирось стоїть в черзі, витираючи спітніле чоло бездоганно складеним в чотири рази носовичком.

І я поставила питання руба:

Ви його любите?

Томочка перелякано зиркнула мені в очі і ніяково опустила погляд в кавову калюжу на столику, ніби хотіла остудити. Вона не звикла відповідати на такі прямі запитання.

Мені так закортіло говорити правду, правду і лише правду, що я вже не контролювала себе:

Дорога моя, доки не пізно, тікайте від нього. Цей хлопець промучить вас все життя, до старості, до безвиході. Одружиться з молодою лише тому, що вона носить коротесенькі спідниці і брутально плюється крізь зуби, а ще тому, що з нею гарно займатися сексом. А ви будете носити пиріжки йому та його дружині й ніколи не дізнаєтесь, що таке справжнє щастя. Вам буде здаватися, що воно запечене у ваших пиріжках разом із печінкою, грибами чи сиром. Між вами немає нічого спільного, крім підпису викладача у заліковках. Це єдине, що вас об'єднує. Повірте, я знаю, що кажу. Вважайте, що я провидиця, гостя з майбутнього, відьма, старша сестра, стерво, байдуже! Тільки тікайте. Бо бачити ваші чесні довірливі очі нестерпно навіть мені… Вона стояла, низько опустивши голову. Незбагненний галас в гастрономі не заважав їй почути кожне моє слово, сказане досить тихо. Я знала, що вона мене чує. Більше того, згодна майже з кожним словом, ніби давно чекала на нього. Потім вона зробила дивну річ притисла долоню поміж своїх грудей і лише тоді підвела на мене досить спокійний погляд, котрий, відверто кажучи, збив мене з пантелику. Але заговорила вона уривчасто, з великими паузами, ніби у неї пересохло в роті. Тут… сказала вона, маючи на увазі місце, до якого була прикладена її долоня. Тут є така штука, в яку не вірять… Вона називається душа… Я намагалась йти, але… але тоді вона теж іде. І не повертається. А тут лишається діра. Наскрізна. Аж вітер свище… З величезним здивуванням і без своєї звичайної зверхності я зазирнула в її очі в них жеврів біль того кохання, яке усвідомлює свою безвихідь і разом з тим погоджується з нею, бо не може, не вміє жити інакше. Чому я раніше цього не помічала? Як могла підсміюватись? Невже наша кумедна і доброчесна Томочка теж мала цей дар? Тільки для неї він не був таким добрим і благодатним, як для мене. Ось як буває… Лише тепер можу собі уявити, як вона страждала, коли почали справджуватись мої щойно вимовлені «пророцтва». Відчула провину перед нею, яка завжди здавалася мені ефемерною, адже з роками вона, певно, навчилася гасити цю жарину болю ніби дійсно пустила весь її жар на випікання своїх смачних пиріжків. Знову подумалось про те, що, якби Мирось не закохався в мене, Томочка б досягла своєї багаторічної мети. А чи була я для нього такою вже ідеальною парою? Я, що ніколи не могла вислухати його глибокодумних міркувань до кінця, погано готувала, не приділяла уваги родинним ритуалам… Дивні гримаси долі. Це ми з ним були різні! А Мирось просто сліпим. Вибачте, сказала я, поклавши свою руку на її, я не мала права так говорити з вами. Вона посміхнулася до мене: Нічого. Ви така дивна... Ви з тих, які подобаються Миросику. Я б хотіла бути такою… Якою? Вона помовчала, підшукуючи слова. Сміливою… Незалежною… Ну так і будьте! сказала я. Тобто? не зрозуміла вона. Якби я зараз була на вашому місці, не чекала б ані хвилини в цьому гадючнику! Втекла б! Ще й змусила б себе добре пошукати!

Я так не можу… розгублено сказала Томочка.

Можете! впевнено сказала я і, поглянувши на чергу, в якій Мирось плавився, мов шматок сиру у фондюшниці, рішуче взяла її за руку. Ходімо!

Вона трохи повпиралась, але послухалась і пішла за мною до виходу.

Вивівши її на вулицю, я сказала:

Увечері він прийде до тебе, мала! Головне, не вибачайся! І нічого не пояснюй. Затямила?

Вона боязко кивнула, все ще вагаючись, чи не повернутися їй назад. Але, вочевидь, мій авторитет вже став для неї безперечним. Я перевела її через дорогу і силоміць увіпхнула в переповнений тролейбус, щоб знати напевно: не повернеться! За склом пропливли її перелякані очі.